Пам’ять святителя Іоанна Сан-Франциського

19/2 червня, в день пам’яті апостола Іуди та святителя Іова, патріарха Московського і всієї Руси, Православна Церква також вшановує святого, майже нашого сучасника (1896-1966) святителя Іоанна (Максимовича), архієпископа Сан-Франциського.

Майбутній святий народився 4/17 червня 1896 року в Харківській губернії, що у той час розташовувалася на півдні Російської імперії. Народився він у селі Адамівка і був хрещений з ім’ям Михаїл. З раннього дитинства хлопчик полюбив читати книги про православних святих і так перейнявся їхніми духовними подвигами, що почав жити за їхнім прикладом. І першим чудом, що сталося за молитвами майбутнього святого, було навернення у Православ’я з католицизму прислуги, що працювала на той час в сім’ї Михаїла і бачила його духовну ревність.

У 1914 році юнак закінчив навчання у кадетському корпусі. Мріючи про навчання в Київській духовній академії,  Михайло  підкормвся волі батьків й навчався у Харковському університеті на юридичному факультеті.

Після революції, що відбулася в Російській імперії, почалися гоніння на Церкву.

Михайло Максимович

Михайло покинув країну і вступив до Белградського університету на богословський факультет.

Трохи пізніше, в 30 років, він прийняв монашеський постриг з ім’ям Іоанн, як вважається на честь свого відомого родича – святителя Іоанна (Максимовича) Тобольського.

З того часу молитва – спілкування з Богом і святими – стає для нього більшою реальністю, ніж всі справи, турботи і переживання земного життя.

Святитель Николай (Велимирович), на той час правлячий єпископ Охридської та Жичської єпархії в Югославії, казав про нього: «Хочете побачити живого святого, йдіть в Бітоль до отця Іоанна!» А отцю Іоанну було на той час тридцять з чимось років.

У ці роки він викладав у духовній семінарії і дуже багато працював над церковною літературою, приймав участь у диспутах з приводу  існувавших тоді течій, показавши себе дуже  розумною й освіченою  людиною.

Через 8 років, у 1936 році, майбутнього Святителя хіротонісали у єпископи і призначили на кафедру в далекий Шанхай.

З єпископством Іоанн не зменшив свого аскетичного подвигу, хоча дуже змінилося його життя: ніякого усамітнення, завжди поруч люди, їхні прохання, чвари.

Нерідко монахи, як наприклад, святий Сергій Радонезький, яким пропонували прийняти єпископський сан, рішуче відмовлялися від нього, боячись гордості, марнославства, боячись, що це зведе нанівець їхнє молитовне життя часто з великими труднощами досягнуте. Адже єпископ – це все одно, що великий начальник, адміністратор, якому потрібно весь час вирішувати питання з людьми.

Святитель Іоанн теж не хотів бути єпископом. Як аргумент, він вказував на свою недорікуватість, а єпископу потрібно часто говорити промови й проповіді. Але йому відповіли, що «і Мойсей був недорікуватим, і нічого». Святитель Іоанн прийняв єпископство як церковний послух. Крім того, він дуже вірив і шанував свого духовного наставника – митрополита Антонія Храповицького, який благословив його прийняти сан. Сам митрополит Антоній так відгукувався про свого учня: «Ця маленька і слабка людина, майже дитина на вигляд, є якимось дивом аскетичної стійкості і міцності в наш час загального духовного розслаблення… ».

Коли святитель Іоанн став єпископом, то за ним почали помічали, що він часом юродствує: дивно виглядає, поводиться «не за правилами» і свої дивацтва ніяк не пояснює. Декого це дратувало, адже “єпископи не повинні так себе поводити, він таки не пустельник якийсь, на нього люди дивляться!” Але для святителя Іоанна, який знав, чого хоче від нього Бог, було не так важливо, як дивляться на нього люди. Його деякі дії ставали юродством Христа ради, коли правда Христова була важливішою за всі правди, звичаї та поняття людські.

«Святителя часто критикували за порушення прийнятого порядку справ. Він запізнювався на служби, не з особистих мотивів, а затримуючись у хворих або вмираючих, і не дозволяв починати без себе, а коли служив – Богослужіння бували дуже довгими. Він мав звичай показуватися в різних місцях без попередження і в найнесподіваніший час; часто відвідував лікарні вночі. Часом його судження здавалися такими, що суперечать здоровому глузду, а дії – дивними, і він не пояснював їх», – писав про нього отець Серафим Роуз, який знав його з юності.

У молитві Святитель шукав волі Божої, з якою звіряв всі свої дії. Молитва як живий зв’язок із Богом і святими була джерелом чудес святителя Іоанна: святитель молився – Бог його чув.

З часів монашеського постригу святитель Іоанн ніколи не лягав у ліжко, спав сидячи і лише кілька годин, віддаючи ніч для молитви. Їв, часто змішуючи всі страви, щоб земна їжа не була задоволенням. Він постійно молився, щодня служив Божественну літургію. Мало хто витримував такий ритм, тому часто Святитель служив один – сам читав і співав всю службу. Причащався він щодня, суворо постив – їв тільки один раз пізно ввечері, а Великим і Різдвяним постом куштував тільки просфори. «Щоб його не хвалили – ось, мовляв, не спить, служить щодня, святий майже. Для того Святитель і юродствував, – розповідали про нього очевидці, –​- ходив босоніж і в м’ятому одязі».

Але у всьому, що стосувалося Богослужіння, святитель Іоанн був дуже суворим до себе й до інших. Він ніколи не розмовляв біля олтаря, а після Богослужіння залишався в ньому на кілька годин. А якось одного разу зауважив: «Як важко відірватися від молитви і перейти до земного!»

Нечасто з’являється святий, який в одній особі поєднує такі різні служіння, як єпископство, юродство, чудотворіння і крайній аскетизм. Апостол Павло писав про дари Святого Духа: «Одному дається Духом слово мудрості, а другому – слово знання, комусь – дари зцілень, комусь – чудотворення, комусь – пророцтво, комусь – розпізнавання духів, комусь – різні мови…». Святитель Іоанн був щедро обдарований Богом. Також він служив Літургію грецькою, французькою, голандською, арабською і китайською, англійською та церковнослов’янською мовами. Святитель був дивовижним аскетом і люблячим пастиром, богословом, місіонером і апостолом, захисником сиріт і цілителем.

Все це Бог дав святителю Іоанну тому, що той здобув головний дар – дар любові, без якого не мають ціни жодні, навіть великі вміння людини.

У Шанхаї, куди святитель Іоанн був направлений з Белграда, проживало близько 20 тисяч руських (всього в Китаї мешкало близько 120 тисяч людей), які становили найчисленнішу групу іноземців в місті.

Єпископ Іоанн побачив на вулицях міста величезну кількість бездомних сиріт. У березні 1943 року китайська влада видала наказ про мобілізацію жінок. Це стало ще однією причиною появи на вулицях Шанхаю величезного числа дітей, які залишилися без батьків. Для таких дітей і створив святитель Іоанн сирітський притулок.

Шанхай. Сирітський притулок на честь свт. Тихона Задонського

Нерідко Святитель сам збирав хворих і голодуючих дітей із вулиць шанхайських нетрів.

Під час японської окупації Китаю в притулку часто не було продуктів. Тоді Святитель молився, і незабаром приїжджали невідомі люди і привозили необхідне.

Збором коштів для існування притулку займався спеціально створений святителем Іоанном Дамський комітет, а також Товариство друзів притулку. Про свою діяльність вони розповідали через пресу. Через газети знаходилися і залучалися до роботи нові помічники, благодійники, навіть усиновителі сиріт. При чому редакції часто виконували функції пунктів збору пожертвувань. А журналісти не тільки висвітлювали події, а й брали активну участь в підготовці благодійних акцій зі збору коштів.

Притулок для сиріт проіснував з 1935 по 1951 рік, коли Святитель перебрався з усією своєю паствою і з рештою приютських дітей в Америку. За весь час існування притулку його вихованцями були понад 3 500 сиріт – і російських, і китайських.

Щоб захищати руських перед японською владою, Святитель оголосив себе тимчасовим главою руської колонії. Не звертаючи увагу на стрілянину святий Іоанн Шанхайський ходив вулицями міста, щоб відвідати хворого або вмираючого. Японські офіцери впізнавали Архієрея і, дивуючись його стійкості та мужності, нерідко самі пропускали його.

З приходом до влади комуністів росіяни з Китаю, не без допомоги Святителя, переселилися на Філіпінські острови. У 1949 році п’ять тисяч біженців перебували на острові Тубабао. Владика щодня обходив острів і своїми молитвами і хресним знаменням захищав острів від сезонних тайфунів. Коли росіяни висловлювали побоювання при перших ознаках наближення тайфуну, самі філіпінці залишалися абсолютно спокійними, кажучи: «Поки ваш святий чоловік обходить наш острів, нічого з усіма нами не станеться».

Філіпіни. О. Тубабао. Свт. Іоанн разом із паствою

І дійсно, як тільки остання партія російських біженців була вивезена у інші країни, на острів налетів найсильніший тайфун і майже повністю зруйнував всі його будови.

Багатьом російським біженцям, які тимчасово знаходилися на Філіпінських островах і жили у важких умовах в незвично жаркому кліматі, не давали віз для виїзду. Святитель Іоанн, маючи гарну юридичну освіту,  сам їздив до Вашингтону, щоб клопотати про це. Як наслідок його наполегливих  прохань  Американський конгрес після 15 засідань змінив закон про біженців, і 5 тисяч руських змогли покинути небезпечний острів і перебратися в США. Частина руських біженців виїхала в Аргентину та Австралію.

Звернення свт. Іоанна про допомогу до високоурядовців різних країн.

У 1962 році святителя Іоанна переводять у Сан-Франциско у відповідь на наполегливі прохання тисяч руських місцевих парафіян, які добре знали його ще з Шанхаю.

Через суперечки у Сан-Франциському приході будівництво кафедрального собору там було призупинено. Прибувши на місце, Святитель розібрав справу, знайшов безлад у фінансах і звітній документації та намагався притягнути боржників до відповідальності. Боржники послали скарги в Синод.

У Синоді цими скаргами, як зручним приводом, скористалися недоброзичливці Святителя: вони підняли питання про «незаконність» його призначення на кафедру в Сан-Франциско і відкликання його. У Синоді ж було чимало тих, хто зневажав «гугнивого» і «химерного» єпископа як «недостатньо досвідченого богослова» або «поганого адміністратора».

Недоброзичливці боялися головного: живий святий-чудотворець, який приїхав на головну кафедру найзначнішої єпархії Руської Зарубіжної Церкви, був найбільш реальною кандидатурою на місце вже дуже хворого першоієрарха.

Діяльність недоброзичливців принесла свої плоди. Російська громада в Сан-Франциско прийшла в сум’яття від «партійної боротьби». На парафіяльних зборах Святителя та його прихильників супроводжували крики й образи. Серед гонителів Святителя були навіть ті, кого Бог за  його молитвами зцілив від раку та інших важких хвороб.

Деякі жінки лаяли Святителя і навіть плювали на нього. Одна жінка після всього з жахом згадувала, як її мати, підбігши, плюнула Святителю в обличчя – відразу після Богослужіння. Але шанувальники Святителя відкрито заступалися за нього.

9 липня 1962 року в San Franсisco Examiner на першій шпальті з’явилося повідомлення про суд над російським архієпископом разом з його фотографіями в залі суду. Процес тривав чотири дні. Поруч із Архіпастирем в суді були і найближчі його друзі: архієреї, монахи, священники, миряни, регулярно приходив о. Серафим Роуз (тоді ще учень Святителя, Євген Роуз).

Суддя, католик Е. О’Дей, не міг приховати своїх симпатій до святителя Іоанна і дозволив йому – вперше в історії Сан-Франциско – молитися перед початком кожної сесії.

Справу із звинувачення святителя Іоанна, як абсолютно бездоказову, було припинено, і святителя Іоанна визнали вільним від усіх звинувачень у грошовій корупції. У Синоді також змушені були визнати статус святителя Іоанна як постійного ієрарха Сан-Франциско і Західної Америки.

Самі противники Святителя розуміли абсурдність своїх юридичних претензій. Їх головною метою було моральне знищення Святителя. У ті дні святитель Іоанн писав своїм духовним дітям: «Якщо ви почуєте, що я помер, знайте, що мене вбили». Але святитель Іоанн, який добре знав закони духовного життя, нікого не засуджував. Коли його запитали, хто був винен у цій смуті, він відповів: «диявол».

Сятитель Іоанн дуже любив молитися за померлих.

В кінці життя на святителі Іоанні здійснилася остання з Євангельських заповідей Блаженств: «Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і всіляко неправедно злословитимуть за Мене».

Деякі з супротивників Святого перед смертю покаялися у самого Святителя за свою частку злоби та заздрощів по відношенню до нього, отримавши повне прощення та відпущення гріха.

Згадує пані Лью, одна з духовних дочок святителя: «У Сан-Франциско мій чоловік потрапив у автокатастрофу. У цей час у Владики вже було багато неприємностей. Знаючи силу його молитов, я подумала: «Якби запросити Владику до чоловіка, чоловік би одужав», але я боялася це зробити через зайнятість Владики. І раптом Владика приходить до нас сам в супроводі якогось добродія, який його привіз. Він пробув всього п’ять хвилин, але я вірила – чоловікові стане легше. І, дійсно, після цих відвідин Владики чоловік став одужувати.

Пізніше я зустріла чоловіка, який привіз до нас Владику, і той розповів, що він віз Владику в аеропорт, як раптом Владика каже йому: “Їдьмо зараз до Л.”. Той заперечив, що вони запізняться на літак, і що цієї ж миті повернути він не може. Тоді Владика сказав: “Ви можете взяти на себе життя людини?” Робити було нічого, і він повіз Владику до нас. На аероплан, однак, Владика не спізнився, тому що рейс заради Владики затримали».

Ніякого враження «величного сивочолого старця» Святитель Іоанн у житті не справляв: маленький, негарний, з дефектом мови, часто в м’ятій рясі і босий. Деяким з оточуючих його людей бувало навіть ніяково за «такого єпископа», адже служив єпископ у великих містах. Він часто ходив босоніж і одного разу навіть отримав від начальства наказ: носити черевики. Єпископ почав носити їх, але, перекинувши зав’язаними шнурками через плече. Прийшов новий наказ: «надіти на ноги». Єпископ був слухняним і надів. Та його любили і цінували всі люди, хто його бачив або, хто про нього чув. Для Святителя люди робили те, що могли зробити тільки для дуже небагатьох: ставили в приклад в інших християнських конфесіях, затримували потяги та літаки на вокзалах. Історій людської поваги до архієпископа Іоанна безліч, і всі їх не переказати. Бо він з істинно батьківською любов’ю надихав свою паству високими ідеалами християнства і Святої Русі. Його лагідність і смирення нагадували найкращі якості найвідоміших аскетів і пустельників, що увічнені в житіях святих. Святитель Іоанн так занурювався в молитву, ніби просто розмовляв із Господом, Пресвятою Богородицею, ангелами і святими. Євангельські події були настільки йому близькі, ніби вони відбувалися на його очах.

Свт. Іоанн у робочому кабінеті

1966 рік – останній рік земного життя Святителя. Кілька людей стверджують, що святитель Іоанн знав про час і місце своєї кончини.

У день смерті – 2 липня 1966 року святитель Іоанн відслужив Божественну літургію, після служби помолився у вівтарі ще три години. Помер Святитель без попередніх ознак будь-якої хвороби кількома годинами пізніше в своїй кімнаті, молячись перед чудотворною іконою Божої Матері “Знамення”.

Шість днів лежав святитель Іоанн у труні, його тіло не бальзамували, але, незважаючи на спеку, ніякого запаху тління не відчувалося. Мерія Сан-Франциско зробила виняток, дозволивши поховати Святителя, незважаючи на санітарні заборони, в «межах міста», в усипальниці кафедрального собору на честь образу Божої Матері «Всіх скорботних Радість», який святитель Іоанн будував і в якому служив.

Сан-Франциско. Кафедральний собор.

У 1993 році спеціальна комісія з прославлення Святителя Іоанна, відкривши його мощі, виявила їх нетлінними. А в 1994 році святитель Іоанн Шанхайський і Сан-Франциський був канонізований.

Обрітення мощей свт. Іоанна
Прославлення свт. Іоанна
Рака з мощами свт. Іоанна
Мощі свт. Іоанна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *