Неділя 11-та після П’ятидесятниці

23/5 листопада, у Неділю 11-ту після П’ятидесятниці, Православна Церква вшановує пам’ять мч. Лупа, сщмч. Іринея, єп. Ліонського, прпп. Євтихія та Флорентія, свт. Калініка, патр.; Собор Московських святих, сщмч. Єфрема, Іоанна пресвітера та мч. Николая, сщмчч. Павла та Іоанна пресвітерів. Віддання свята Успіння Пресвятої Богородиці.

Після святкового Євангельського читання (Літ. – 1 Кор., 141 зач., IX, 2-12. Мф., 77 зач., XVIII, 23-35. Богородиці: Флп., 240 зач., II, 5-11. Лк., 54 зач., X, 38-42; XI, 27-28)
митрополит Феодор звернувся зі словом проповіді до пастви:
“Ми не завжди серьозно замислюємося над мірою відповідальності, яку несемо за свої слова, вчинки, дії, за виконання своїх різних обов’язків. Якщо в якійсь мірі ми це усвідомлюємо, то в більшості – стосовно людей:  тих, із ким ми працюємо, служимо, живемо.
Ми користуємося морально-правовим кодексом для того, щоб визначити ставлення один до одного, певні межі, не дотримання яких порушує наш або чужий спокій. Не завжди нам це вдається. Ще менше у нас усвідомлення своєї провини по відношенню до Бога.
Часто Бога немає у нашому житті. Особливо, коли ми перебуваємо в пристрасному стані, коли ми приймаємо якісь самолюбні рішення – Бога вже немає в житті людей і навіть у віруючих.
Люди поглинаються маніакальною ідеєю, вона підпорядковує їх собі, вони втрачають владу над собою і перестають відчувати відповідальність за прийняття тих чи інших рішень перед Богом. Цей стан важкий і має негатівні наслідки для душі.
Людина повинна пам’ятати, що перш ніж щось зробити, вирішити – вона повинна звернутися до Господа.
Декому краще жити без Бога, тому вони викреслюють Його зі свого життя. “Так легше жити”, – кажуть вони, – легше налагоджувати стосунки”.
У людини з’являється своя мораль, свої закони, порядки. Так їй легше знімати з себе відповідальність і не відчувати докорів сумління, коли вона сама собі – пан і голова, і цар, і Бог.
Але реальне життя влаштоване інакше: хочемо ми того, чи не хочемо – Бог присутній у нашому житті. Рано чи пізно доведеться за все відповісти – дати звіт за прожите життя, і мисляча людина повинна пам’ятати про це.
Вона повинна пам’ятати, що крім обов’язків по відношенню до іншої людини у неї є й обов’язки перед Богом. Якщо вона буде пам’ятати про це, то їй легше буде налагоджувати свої стосунки з ближніми та нести тягар життя: всі незручності, труднощі, слабкості – свої й чужі.
У зв’язку з цим Господь розповів притчу про позикодавців і боржників.
Митрополит Феодор преказав Евангельську притчу, зазначивши, що боржнику пробачили десять тисяч талантів, а він не хотів простити й 100 динаріїв. Архієрей зауважив, що один талант дорівнює 7 тисячам динаріїв.
“Головна думка притчі, – резюмував Архіпастир, – той, хто не проявив милість, не отримає милості.
Якщо ми бажаємо отримати прощення наших боргів від Господа, ми повинні прощати наших ближніх.
Ця притча розповідає про безмежне Боже милосердя. Бог нас постійно прощає, і  ми постійно потребуємо Його прощення. Але так само Він вимагає від нас милосердя один по відношенню до одного. Без цього ми не можемо мати надії на майбутнє життя. Ми отримуємо милість Божу тільки через покаяння, коли просимо у Господа прощення. І Господь нас прощає. Єдину умову Він висуває нам, щоб ми проявляли таке саме милосердя до ближніх, таке ж прощення, які Він являє нам самим.
Людина, що не здатна прощати, не здатна приймати і милість Божу, вона не має любові, вона не здатна до переживання духовних станів, до повноцінного людського життя. Життя такої людини перетворюється в суцільне страждання, в суцільну проблему. Така людина одержима помстою, злістю. Цей стан руйнує людину зсередини. А все це через те, що ми вважаємо, що не заслуговуємо того неправильного ставлення, тієї образи, які до нас проявили. Можливо це й так, але все одно, ми повинні знайти сили простити.
Якщо ти навіть не винен, а відчуваєш образу, то повинен радіти. Адже, якщо ти винен у тому, що сталося, то можеш пом’якшити нанесений тобі моральний збиток з боку іншого свідомістю почуття своєї провини.
А якщо ти не винен, то це привід до радості, тому що це дає можливість отримати від Господа благодать, очищення. Святі отці кажуть, що наговори, наклепи, які супроводжують людину, очищають її від гріхів, роблять її здатною прийняти Божественну милість, благодать. Якщо у нас дуже розвинене самолюбство, то ми ображаємося, знаходимо привід засуджувати людину, звинувачувати, пред’являти їй претензії, навіть, якщо вона вибачилася. Потрібно вчитися прощати один одного.
Дуже прикро, коли існує образа на наших близьких, батьків, дітей, друзів. На жаль, ця пристрасть вкрадається навіть у вузьке коло стосунків, тоді дуже важко переносити несправедливу образу. В цьому ми бачимо нашу людську недосконалість, тому ми не повинні потурати таким слабкостям, їх обожнювати.
Ми часто вважаємо себе негідними будь-яких незручностей із боку наших ближніх,  ображаючись, виявляємо цю негарну рису – велике самолюбство.
Самолюбство – це не що інше, як самообожнювання.
Всі гріхи починаються зі самолюбства. Гріхи, пристрасті – це лише прояв, а корінь – самолюбство. Ми всі в тій чи іншій мірі уражені самолюбством, а з ним необхідно боротися, якщо ми хочемо, щоб у нашу душу увійшли ті високі почуття, що наближають нас до Бога.
Оскільки радість людина отримує не тоді, коли не прощає, а тоді, коли знаходить у собі сили пробачити, переступити через себе, і в цьому виявляється найбільша мужність, благородство, мудрість.
Ми страждаємо, коли не прощаємо. Проте найстрашнішим є стан, коли Бог залишає людину: віддає її самій собі, своїй “гідності”, своїм пристрастям, своїм удаваним “божеським” почестям.
Бажаючи вивести людину з цього стану, Господь вчить нас прощати, бачити становище іншої людини через призму своїх недоліків і слабкостей.
Нагорода за прощення дуже велика – прощення гріхів, а їх у нас дуже багато.
Також ми повинні прощати ще й заради Бога. Як добрі справи, які ми робимо заради Бога, мають іншу вартість,  так і прощення потребує, щоб ми прощали не тільки заради нагороди, але і заради Бога, Який постраждав за нас, дав нам усе для щастя та благополуччя, щоб ми увійшли в життя вічне.
Отже людина, яка забуває Бога, забуває свою відповідальність перед Богом перебуває в дуже скрутному духовному становищі й не має тієї сили, яка допомагає жити по-християнськи, щоб виконувати Божественні заповіді.
Бог дає нам сили для того, щоб ми були такими, якими Він хоче нас бачити. Своїми зусиллями не досягнемо тих моральних норм, які запропоновані нам в Євангелії.
З огляду на все вище сказане, ми повинні звертатися до Господа, щоб Він дав нам сили виконати Його заповіді й таку нелегку, якою є заповідь прощення наших ближніх, які згрішили перед нами, приводячи на пам’ять приклад нашого Господа, Який, будучи безвинним, перетерпів невимовні знущання від Свого створіння – ницих, грішних, беззаконних людей. Господь все стерпів, будучи для нас прикладом найбільшого самоприниження, яке стало для Нього й для нас величезною почестю та взірцем того життя, якому ми повинні слідувати, щоб одержати вічне спасіння”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *