Житіє святителя Луки Войно-Ясенецького архієпископа Кримського

29/ 11 червня Православна Церква вшановує пам’ять святителя Луки Кримського.

Валентин Феліксович, так звали в миру майбутнього святителя, народився в Керчі в 1877 році в родині фармацевта, чий білоруський полонізований рід був дуже давнім і відомим, але збіднілим.

Однак батько його мав аптекарський магазин і зміг дати своїм дітям гарну освіту.

Родина Войно-Ясенецьких

Переїзд Войно-Ясенецького з Керчі до Києва, а точніше близькість святинь Києво-Печерської Лаври, вплинула на становлення віри юнака Валентина. Сприяла цьому і любов до благочестя його батьків.

У 1889 році в Києві Валентин отримав гімназичну і художню освіту.

Після отримання атестата зрілості Валентин з великою ретельністю й серйозністю прочитав подарований йому директором гімназії Новий Заповіт, який справив на юнака глибоке враження й на все життя визначив його ставлення до Православ’я.

Не зразу Валентин визначився із навчанням. З дитинства, маючи талант художника, Валентин, який закінчив разом із гімназією художнє училище, намагався вступити до Академії мистецтв, але любов до гуманітарних наук привела його на юридичний факультет.

Бажання бути корисним простому народу і мудра порада директора народних училищ визначили нарешті його долю: Валентин Войно-Ясенецький у 1898 році стає студентом медичного факультету Київського університету ім. св. князя Володимира.

Таланти, даровані Богом і батьками, не пропали дарма. Юнак їх не тільки зберіг, але й примножив: “Уміння точно малювати і моя любов до форми перейшли у любов до анатомії … З невдалого художника я став художником в анатомії та хірургії”.

Юнак вирішив, що отримавши медичну освіту, він буде більш корисним для суспільства.

Шлях юнака був визначений. Незважаючи на те, що ще в університетські роки Валентину Феліксовичу пророкували професорську посаду на кафедрі, він вибрав долю земського лікаря. Цього його рішення не зрозумів ніхто, але ж саме служінню простому народові хотів присвятити себе Валентин Феліксович, вирушаючи вчитися до медичного факультету.

Перед молодим лікарем відкривалися блискучі перспективи роботи на кафедрі, але бажання допомагати і любов до бідних людей, привели його в медичний загін Червоного Хреста. Там під час російсько-японської війни талановитий випускник університету відразу ж стає начальником хірургічного відділення, а це – можливість самому розподіляти обов’язки. І Войно- Ясенецький бере на себе найважче: він починає оперувати, й операції, як свідчили товариші по службі, проходили бездоганно.

Під час Російсько-японської війни Валентин Феліксович, який працював на Далекому Сході й не думав про священство або чернецтво, одружився з однією з сестер милосердя – Ганною Ланською.

Не тільки на війні, а й в лікарнях тих багатьох невеликих містечок, де згодом працював талановитий хірург, він не прагнув стати, як тепер кажуть, вузьким фахівцем. Він застосовував свої таланти у всіх галузях медицини, оперуючи практично на всіх органах із однаковим успіхом: операції на суглобах, кістках, хребті й головному мозку, нирках, жовчовивідних шляхах, очні та гінекологічні … Зараз таке й уявити неможливо.

У селах тоді лютувала важка очна хвороба – трахома. Святитель цілком присвятив себе роботі, лікував хворих в лікарні й вдома, проводив операції на очах, і  люди прозрівали.

Одного разу довелося оперувати цілу сім’ю, в якій від народження були сліпими батьки і п’ятеро дітей. Шестеро людей  прозріли.

Бідність земських лікарень змусила лікаря зіткнутися з проблемою наркозу. Вона стала поштовхом для наукової діяльності: розробки нового методу знеболення – регіонарной анестезії. Цю кропітку роботу хірурга увінчала ступінь доктора медицини.

Тоді ж святитель почав свої найзнаменитіші «Нариси гнійної хірургії».

У 1919 році через туберкульоз не стало жінки Ганни.

Валентин Феліксович стає організатором Туркестанського університету, де на медичному факультеті обіймає посаду професора, завідувача кафедри топографічної анатомії. А також бере участь в засіданнях церковного братства, не пропускає недільних і святкових Богослужінь, виступає на диспутах, захищаючи чистоту Православ’я від живоцерковной єресі, якою безбожна влада намагалася замінити істинну православну віру. Після закінчення одного з диспутів, Єпископ Інокентій, який був присутній на зборах, сказав Валентину Феліксовичу: “Доктор, Вам треба бути священником”.

Єпископ Інокентій (Пустинський) і
свящ. Валентин Войно-Ясенецький

Через два роки після смерті дружини вдівець і батько чотирьох дітей, піклуючись не тільки про тілесне, а й про душевне здоров’я людей, стає священником, а ще через два роки – монахом із іменем Лука. Він не боявся постраждати за віру, терпів нападки атеїстів, нерозуміння з боку безбожних колег і учнів, образи і погрози представників нової влади.

У розпал громадянської війни, маючи глибоке благоговіння до сану, майбутній святитель не знімав священницького облачення й хреста. У ньому приходив у лікарню, лекції студентам читав також у ньому. Перед початком операції молився і благословляв всіх учасників процесу. Незмінним залишався звичай В. Ф. Войно-Ясенецького перед операцією творити коротку молитву, перехрестити хворого і обов’язково накреслити йодом на тілі пацієнта хрест. Звичайно, це не могло довго і безперешкодно тривати в безбожні роки. Незабаром після таємного висвячення в 1923 році в сан єпископа святителя Луку заарештували за «контрреволюційну діяльність». Далі були 11 важких років тюрем і заслань.

Але й тоді святий не залишав своєї медичної діяльності та продовжував лікувати людей, особливо в роки Другої світової війни.

Особливу увагу святитель Лука приділяв гнійній хірургії. В ті важкі часи гнійні ускладнення травм і запальних захворювань були правилом. Його книга “Нариси гнійної хірургії” стала не тільки класикою сучасної медицини, але й видатним художнім твором. Ніхто інший не готовий був публічно визнати свої гріхи та помилки, звинувачуючи себе в непрофесіоналізмі  перед аудиторією в 60000 чоловік, таким був тираж книги. Досвідчений хірург зізнавався:  «Так, я   – причина тієї чи іншої смерті. І це –  наука іншим … “.

«Мабуть, немає іншої такої книги, яка була б написана з такою літературною майстерністю, з таким знанням хірургічного справи, з такою любов’ю до страждаючої людини”,  –  ось оцінка праці вченого хірурга одним із колег Центрального інституту травматології та ортопедії.

Робота над книгою тривала багато важких років. Для сповідника віри Войно-Ясенецького це були роки  серйозних випробувань:  часи воєн, епідемій, допитів і заслань. Дивом уникнувши смертного вироку “трійки”, будь-які труднощі він переносив спокійно і стійко, з міцною вірою у Боже Провидіння.

Святитиль Лука під час операції

Чимало спокус зазнав єпископ Лука, він поєднував роботу в морзі і в гнійно-хірургічному відділенні з архіпастирським служінням. Але Господь відкрив святителю, про що він і пише у своїх мемуарах: “… мої  “Нариси гнійної хірургії ” були до вподоби Богу, бо у величезній мірі збільшували силу і значення мого сповідництва віри в розпал антирелігійної пропаганди”, “Священний Синод … прирівняв моє лікування поранених до доблесного архієрейського служіння і звів мене в сан архієпископа “.

Архиієпископ Лука серед участників Помісного собору 1943 р.

Навіть богоборчеська влада не змогла не оцінити великого таланту святителя-хірурга: після визволення із третього заслання Архієреєві запропонували роботу у великому евакошпиталі, а після війни у 1946 році святитель Лука отримав за свої “Нариси гнійної хірургії” Сталінську премію 1-го ступеня.

Мабуть все і не вмістити в стислу розповідь про святого хірурга. Додамо лише, що більше половини грошей від Сталінської премії він віддав дітям, які постраждали від наслідків війни.

Ім’я архіпастиря-хірурга стає відомим у всьому світі. Десятки найменувань наукових праць і книг, 11 томів духовних творів, проповідей залишив після себе архієпископ Лука, обраний в 1954 році почесним членом Московської духовної академії.

П’ятнадцять останніх років життя архієпископа Луки, 1946-1961, пройшли в Сімферополі, де, очолюючи архієрейську кафедру, він не залишав наукову і практичну діяльність лікаря аж до того моменту, поки перенесена в 20-і роки хвороба не привела його до повної сліпоти.

В післявоєнні роки на кухні архієрея на зекономлені на собі кошти був завжди готовий, нехай нехитрий, обід для голодних людей.

Святитель консультував приїжджаючих навіть здалеку хворих, ставлячи діагноз, влаштовував на лікування і операції.

В 1956 році Святитель втратив зір, але сліпота не стала на заваді в служінні Церкві та в наданні допомоги людям. Під час Богослужінь ті, хто знаходилися в храмі, й не підозрювали, що служить сліпий архієрей. А Бог в його немочі давав святителю нову благодатну силу для лікування людських душ і тілес. Люди в храмі намагалися хоча б доторкнутися до архієрея, вірячи у його здатність зцілювати.

Свт. Лука разом із паствою

Святитель Лука упокоївся 11 червня 1961 року, в День всіх святих землі Руської. Тисячі людей, не дивлячись на заборону влади, прийшли проводити в останню путь свого архіпастиря.

Похорон свт. Луки

Святим Пантелеймоном нашого часу називали архієпископа Луку православні ще до його канонізації. І це порівняння було пророчим: 11 червня (за н. ст.) 1996 року Православна Церква прославила архієпископа Луку в сонмі святих Землі Руської.

Симферополь. Рака з мощами свт. Луки
Пам’ятник-бюст святителю Луці, що встановлений на території Симферопольського військового клінічного шпиталю.
Симферополь. Музей святителя Луки на території Свято-Троїцького собору.

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *