Відступлення як результат зневаги до канонів Церкви

Це визнання шокувало православних християн, які до цьго часу не можуть зрозуміти, як міг Фанар не тільки порушити цілу низку церковних правил, але й піти проти власних рішень, прийнятих стосовно анафеми Філарета Денисенко та очолюваної ним структури.
Нагадаємо, що до 2018 року Константинопольський патріархат, як і вся сім’я православних Церков світу, вважали Денисенка відлученим від Церкви, а релігійну організацію, яку він створив – розкольницькою. І ось, покликаючись на документи трьохсолітньої давнини, а точніше – спотворюючи їх розуміння, Фанар приймає рішення дарувати українським розкольникам Томос про автокефалію, а всіх “кліриків” УПЦ КП та колишньої УАПЦ, яких ще донедавна вважали в кращому випадку мирянами, прийняти “в сущому сані”, тобто як “священників”. Пробема розколу ускладнюється тим, що українських розкольників визнав не тільки предстоятель Константинопольского патріархату, але й предстоятелі Елладської та Александрійської Церков.

Дивно, але ще зовсім недавно патріарх Александрійський Феодор ІІ закликав українців триматися єдиної канонічної Церкви в Україні, а Архієпископ Афінський і всієї Еллади запевняв, що для нього не існує іншого канонічного митрополита України, окрім Предстоятеля УПЦ Блаженнійшого Митрополита Онуфрія. І раптом вони “забувають” власні слова й погоджуються з антиканонічними рішеннями патріарха Варфоломія. Весь православний світ шокований – як це зрозуміти і чим це пояснити?

Для того, щоб знайти відповідь на ці непрості запитання, ми не будемо повторювати канонічно-богословських аргументів для розгляду цієї проблеми – цьому вже раніше вже приділили достатньо уваги. Зокрема, авторитетні грецькі ієрархи та богослови: митрополит Серафим Кифирський, митрополит Серафим Пірейський, протопресвітер Феодор (Зісис), протопресвітер Анастасій Гоцопулос – піддали обгрунтованій критиці антиканонічні рішення Константинопольського патрірхату щодо надання автокефалії ПЦУ. Проте, на нашу думку, в сучасній дискусії з Фанаром та його прибічниками необхідно звернути особливу увагу на своєрідне ставлення до канонів та Священного Передання Церкви Христової з боку фанаріотів, що призвело не тільки до визнання ПЦУ, але й до спотворення вчення про Церкву (еклезіології).

Не секрет, що на Фанарі вже давно виношують плани щодо необхідності євхаристійного та молитовного спілкування з Римо-католицькою церквою. Разом із тим і папи ніколи не покидали думку підкорити своїй владі православних, яких вони вважали схизматиківами. З історії ми знаємо, що православні ініціатори єднання з католицизмом надто часто зневажали святі канони і вчення Церкви задля досягнення своїх земних цілей.

Так 1278 року візантійський імператор Михаїл VIII Палеолог видає наказ про насильницьке введення у Візантії результатів Ліонської унії (1274 р.). Проти цього беззаконня виступили афонські монахи, яких імператор вирішив покарати за допомогою католиків-хрестоносців та турок. Прибувши до Зографського монастиря на Афоні, посланці імператора почали вимагати від братії обителі прийняти унію, але отримали відмову. Тоді хрестоносці зачинили 22 монахів та 4 мирян у монастирській башті й заживо їх спалили. Ця страшна подія сталася 10 жовтня 1284 року.

Також Флорентійська унія (1448-1449), на думку її організаторів, через злиття православних з католиками під главенство папи і на шкоду Православ’ю мало допомогти вирішити державні проблеми. Проте, ініціатори унії не врахували відданності Православʼю простого віруючого народу, роль якого було відзначено пізніше у Посланні Східних Патріархів, де сказано: “У нас ні Патріархи, ні Собори ніколи не могли ввести щось нове, тому що благочестя береже у нас саме Тіло Церкви, тобто сам народ, який завжди бажає зберегти віру свою незмінною та відповідною до віри отців його”.

Саме тому можна стверджувати, що Ліонська, Флорентійська та всі інші унії, які перед усім вирішували політичні проблеми ґрунтувались не на канонічних засадах Православної Церкви, а на зовнішніх принципах єднання, тому не вирішили проблеми розколу. А наслідком таких об’єднань був гнів Божий, який призвів до страшних випробувань і падіння православної Візантійської імперії.
Незважаючи на уроки історії, які має й наша Українська Православна Церква (Брестська унія 1596 року), починаючи з кінця 19-го століття представники Риму та Фанару знову в чисто земних, геополітичних інтересах, намагаються знайти нові шляхи єднання через уведення ряду реформ. Однак, ці реформи порушують традиційний порядок церковного православного благочестя і, зрештою, впливають на стійкість у вірі.

На цю проблему звернув свого часу увагу святитель Василій Великий, який у 91-му правилі зазначив, що християнин, відступаючи від Передання Церкви, може відступити від Істини в цілому: “Тому що, коли ми почнемо відкидати неписані звичаї, як такі, що не мають великої сили, то непримітно пошкодимо Євангеліє в головних предметах, а найбільше скоротимо проповідь до одного імені, без самого предмета”.

Згадаймо, що діяльність Константинопольських патріархів Мелетія та Афінагора та їхніх сучасних наступників тісно пов’язана із заходами, спрямованими на церковні реформи, що мали негативний результат.

Так, ще в січні 1920 року місцеблюститель Константинопольського патріаршого престолу митрополит Прусський Дорофей (Мамеліс) зазначив, що богословські розбіжності між Православною Церковою та представниками інших християнських деномінацій не є перешкодою для об’єднання. Більше того, митрополит Дорофей запропонував заснувати “Суспільство Церков” і, як перший крок для зближення, прийняти “єдиний календар для одночасного святкування головних християнських свят”. У 1923 році у Стамбулі відбувся “Всеправославний конгрес” під головуванням Константинопольского патріарха Мелетія (Метаксакіса), на якому православних християнам було запропоновано прийняти цілий ряд церковних реформ, серед яких: відмова від “старого стилю” (календарна реформа), дозвіл на другий шлюб для духовенства, допустимість відміни постів (окрім Великого Посту й середи та п’ятниці). Всі ці ініціативи мали на меті, за словами самого патріарха Мелетія, допомогти Православній Церкві “об’єднатися” з католиками та протестантами. Проте, православний народ ці реформи не прийняв. Зрештою, патріарху Мелетію вдалося частково провести тільки одну із запропонованих ініціатив, а саме – змінити православний церковний (юліанський) календар на західний – григоріанський. Проте, і цю реформу не було одностайно прийнято навіть усередині Грецької Церкви, яка розкололась і цей розкол продовжує існувати до сьогодні. Юліанському церковному календарю залишился сьогодні вірними Єрусалимська Православна Церква, Сербська Православна Церква, Грузинська Православна Церква, Руська Православна Церква, Польська Православна Церква та Свята Гора Афон, цим самим уникнувши розколу через реформу церковного календаря.

У 1948 році на Всеправославній нараді глав і представників автокефальних Церков було прийнято рішення відмовитися від так званого «екуменічному діалогу», засуджено Римську курію за підривні дії щодо Православ’я, а також висловлено бажання зберегти Олександрійську пасхалію. Крім того, учасник цієї Всеправославної наради, всесвітньовідомий богослов святитель Серафим (Соболєв) заявив, що організатори “екуменічного діалогу” “прагнуть не до догматичного єднання всіх так званих християнських церков з Православними Церквами, а до змішання тих і інших через відступ православних християн від своєї віри… А це змішання рівнозначно знищенню Православ’я”.

Однак, проблеми, які обговорювали на Всеправославній нараді 1948 року, повязані з бажанням реформувати Церкву і зблизитися з інославними, продовжують існувати. Ми вже неодноразово були свідками спільних молитов деяких православних ієрархів із представниками католицьких чи протетстантських “церков”. Так, незважаючи на те, що канони Церкви однозначно забороняють спільну молитву з єретиками та розкольниками, нещодавно патріарх Константинопольський Варфоломій звершив спільне з католиками вечірнє “богослужіння” у французькому монастирі Шеветонь. Можна навести й інші приклади порушення канонів щодо молитовного спілкування православних із представниками інших конфесій, які яскраво свідчать про те, що попередження святителя Серафима є актуальним і сьогодні.

У контексті сказаного, відповідаючи на питання, як взагалі так сталося, що предстоятелі Константинопольської, Елладської та Александрійської Церков з такою легкістю й усупереч церковним канонам прийняли у спілкування нерукопокладених та анафематствуваних представників українських розкольницьких угрупувань, ми мусимо з жалем констатувати – до цього значного відступлення від Церкви їх привели “незначні” порушення Православного Передання та вчення нашої Церкви. Варто зазначити, що високий сан не гарантує правильності прийнятих рішень, що стосуються догматично-канонічного й духовного життя Церкви Христової, якщо ці рішення не відповідають соборним постановам і вченню святих отців.

У житті Церкви все заслуговує на увагу й шану. Тільки повага та вірність святим канонам, які є огорожею Церкви, створюють духовну безпеку та необхідні умови для спасіння вірян.
Історія неодноразово демонструвала нам, що апеляція до сильних світу цього, використання політичних аргументів і зовнішньої сили задля досягення церковного єднання ні до чого доброго не призводить. Єднання во Христі можливе тоді, коли воно ґрунтується на Євангельському вченні.

І останнє. Перипетії сьогодення показують нам, що Церква переживає нелегкі часи. Спроби єднання з єретиками за відсутності єдності догматичного вчення або прийняття в лоно Церкви розкольників без покаяння, ігнорування церковних канонів – усе це є ознаками нашого часу.

Та попри все це ми чуємо підбадьорюючі слова нашого Спасителя: “Сотворю Церкву Мою і врата ада не здолають Її” (Мф. 16, 18) та “не бійся, мале стадо, тому що Отець ваш Небесний благоволив дати вам Царство” (Лк. 12, 32).

Церква здатна здійснювати свою спасительну місію та свідчити про Христа світові навіть у найскладніших умовах існування, як це було засвідчено в різні часи. Періоди смут і неспокою в історії Церкви завжди закінчувалися всеправославними соборами, які проголошували Істину та єднали вірних із Главою Церкви – Христом.
Долаючи труднощі і випробування важливо завжди пам’ятати, що православні християни тільки тоді мають сильну позицію, коли перебувають у істині по слову апостола Павла: “Ми сильні не проти істини, але сильні за істину” (2 Кор. 13, 8). Це означає, що перемога Православ’я дається вірним не тоді, коли Істина стає предметом компромісу, а тоді, коли Істина стає сутністю нашої віри і життя.

Митрополит Кам’янець-Подільський і Городоцький Феодор

Сайт http://kampod-eparchy.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *