Успіння Пресвятої Богородиці

15/28 серпня Православна Церква урочисто святкує Успіння Пресвятої Преблагословенної Діви Богородиці.

Чому ж Церква настільки урочисто відзначає цю, здавалося б, сумну подію? Відповідь на це питання лежить у самій назві свята. Вона співзвучна слову «успіх». Це поняття при всіх можливих відтінках своїх значень, пов’язане з позитивним завершенням чого-небудь. Успішна людина – значить, у неї все виходить, і всюди вона досягає бажаних результатів. Тобто, все зводиться до якогось благополучного результату, до якоїсь завершеності та гармонії. У цьому ж ключі християнство розглядає і кончину людини, яка сприймається не як щось фатальне та безглузде, а як перехід від землі на небо, від тління  та руйнації до вічного безсмертя. Найвиразніше це видно на прикладі Пречистої Діви Богородиці.
Після Воскресіння Христа Її забрав до себе додому апостол Іоанн Богослов: ще на Голгофі, в останні хвилини земного життя, Господь доручив улюбленому учневі бути опікуном своєї Матері, Якій тоді було близько 50 років. Сучасна жінка в такому віці може багато чого в житті досягнути сама, тому така турбота про Богородицю з боку Христа і апостолів у наш час здається дивною. Але в давнину жінка не мала таких широких прав, як зараз. Головним розпорядником у родині був чоловік. На ньому лежала відповідальність не тільки за дітей, а й за жіночу половину будинку – дружину, матір, незаміжніх сестер. Жити поза сім’єю для жінки вважалося ганьбою, тільки перебування поряд із чоловіком гарантувало їй безпеку та соціальний статус.

Пресвята Діва стала вдовою, коли Христос був ще зовсім юним. Якийсь час про Неї та Її Сина дбав Яків – один із дітей Йосифа Обручника від першого шлюбу. Подорослішавши, Христос взяв піклування про свою Матір на Себе. І цілком природно, що перед сходженням на небеса Господь доручає найріднішу людину Своєму улюбленому учневі, який і дбав про Богородицю до самого останнього дня Її земного життя.

У Священному Переданні збереглося не так вже й багато свідчень про земне життя Пресвяої Діви Марії після Христового Воскресіння, та й ці свідчення часом досить неоднозначні. Наприклад, досі два древніх міста – Єрусалим і Ефес – сперечаються за право вважатися місцем останнього прихистку Божої Матері. І все ж очевидно, що Марія була найбільш шанованою жінкою у Церкві, Вона була берегинею слів Свого Сина, живою пам’яттю про Нього, яскравим зразком того, якою повинна бути справжня людина.

У Пресвятій Діві максимально повно і багатогранно розвинулися всі християнські чесноти. Разом із апостолами Вона, в міру сил, брала участь у проповіді Євангелія, але сила тієї доброї новини, що несла Богородиця, полягала не в химерних словах, красивих фразах або переконливих аргументах. Матір Божа проповідувала Своїми справами – смиренням, лагідністю, любов’ю.

У будь-кого, хто хоч раз спілкувався з Нею, в душі назавжди залишався благодатний слід. Дуже багатьох ця благодать приводила до щирої віри. Невидиме, але відчутне серцем світло, яке виходило від Божої Матері, проникало в душу людини, і після цього не хотілося повертатися туди, де цього світла не було, а хотілося йти за ним далі.

Постарівши, Пресвята Богородиця все більше часу знаходилася біля тих місць, що були пов’язані зі земним життям Її Сина. Вона дуже прагнула бути із Ним і відчувала, що ця довгоочікувана зустріч відбудеться. Одного разу під час молитви Їй з’явився архангел Гавриїл і сказав, що через три дні Вона відійде до Господа. Наостанок архангел вручив Богородиці гілку фінікової пальми – символ миру та радості.

Пресвята Діва чекала цієї звістки. Вона була готова до переходу у вічність, і відведені три дні використала для того, щоб попрощатися з усіма дорогими Її серцю людьми. Відразу стало зрозуміло, що декого Вона не зможе побачити – наприклад, апостолів, які розійшлися Римською імперією на проповідь. Три дні було мало, щоб зібрати їх усіх, і Богородиця почала благати Сина, щоб Він допоміг. Вона не вимагала – Вона просто попросила – смиренно і покірно, як робила це завжди. І на материнські молитви Господь відповів дивом – в усі краї, де знаходилися апостоли, були послані ангели, які на хмарах принесли їх до Єрусалиму до будинку Пречистої.

І ось, настав день кончини. Марія мирно лежала на ложі, сяючи тихою радістю. Навколо Неї зібралися найближчі люди. Раптом у світлиці засяяло несказанне світло Божественної слави. Присутні вжахнулися. Вони бачили, що покрівля світлиці відкрита, і сам Христос в оточенні небесних сил наближається до Своєї Матері. Її душа відокремилася від тіла й була прийнята на руки Спасителем, Який забрав її з Собою. А на одрі залишилося тіло, яке світилося благодаттю, і здавалося, ніби Богородиця не вмерла, а спить у мирній полуденній дрімоті. На Її обличчі застигла щаслива посмішка – нарешті, після довгих років очікування Вона пішла до свого Сина. На той час Пречистій Діві виповнилося 72 роки.

Поховали Богородицю в гробниці, де до цього спочивали Її батьки Іоаким і Анна і чоловік Йосиф. Тіло Діви Марії урочистою процесією пронесли через Єрусалим. Про це дізналися юдейські первосвященики, які вирішили розігнати хід. Але сталося диво – християн, які проводжали Богородицю в останню путь, накрила хмара, і воїни, послані первосвящениками, не змогли завдати їм ніякої шкоди. Тоді іудейський священик Афонія спробував перекинути одр, але його руки були відсічені невидимою силою. Після каяття він отримав зцілення і визнав себе християнином. Після поховання апостоли закрили вхід у печеру каменем і пішли.

У процесії не брав участі апостол Фома. Господь навмисне не дозволив йому прийти вчасно. Він прибув до Єрусалиму на третій день після похорону. Засмутившись, що більше ніколи не побачить Діву Марію, він став просити апостолів, щоб вони дали йому можливість попрощатися з тілом. Ті погодилися, але коли відкрили гріб, то жахнулися: тіла в печері не було – в ніші лежали тільки похоронні пелени, райські пахощі від яких заповнили всю печеру. Апостоли розгубилися. Вони повернулися додому, дивуючись і молячись Богу, щоб Він вказав їм, де шукати зникле тіло. В цей же день ввечері за трапезою апостолам з’явилася Богородиця в оточенні ангелів і вітала їх словами: «Радійте! Бо Я з вами в усі дні».

Свято Успіння в народі завжди було одним з улюблених. Майже в кожному  місті є Успенський храм.

Цей день календаря являє нам дві дуже важливі істини. По-перше, смерть – це не кінець! Це початок нескінченного шляху під назвою Вічність. Але, з іншого боку, цей шлях передбачає якусь готовність, якусь довершеність! Якщо людина в земному житті встигла очиститися від гріха, збагатити свій духовний світ, розвинути у собі чесноти, то її смерть буде справді успінням – тобто успішним завершенням життя, досягненням тих благих цілей, які поставлені Богом перед кожним з нас.

 

Чудеса, що відбуваються на свято Успіння

Піснеспіви свята Успіння Пресвятої Богородиці

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *