Церква, її суспільне служіння і служителі… у них на Заході

Бажання європейських матеріальних благ, комфортного життя, високих доходів полонило серця вагомої частини нашого суспільства. Нажаль, і священнослужителі нашої Церкви не є винятком. Наша країна вже впустила європейського Троянського коня на свої терени. Чи впустимо його ми у наші серця і душі? В цій статті наведено порівняльний аналіз історії відносин церкви і держави на Заході. Яку духовну ціну заплатила колись християнська західна цивілізація за видимі ознаки свого достатку і чим розраховується зараз?

Суспільно-політичним орієнтиром руху України в останнє десятиріччя, і водночас критерієм та еталоном виміру внутрішньодержавних процесів, стає Європа. Бездарно похоронивши під тягарем майже тисячоліття реалії середини одинадцятого століття – коли на вершині розвитку Київської Русі наша прадержава займала одне із чільних місць на континенті, а, для прикладу, Польщу та Угорщину вказували як дорогу до Києва, на зорі ХХІ-го століття ми витворили собі ідилію пан-європеїзма. Від домогосподарки до верховного політикуму – одних манять заробітки, другі готові все своє суспільно-національне надбання змінити на європейський лад. А значна кількість молоді, поставивши собі діагноз безперспективності на своїй землі, ладна виїхати звідси  в омріяний рай європейського порядку і достатку.

У нашій релігійній сфері нормативно-законодавчі акти пишуться за європейськими зразками, суспільною нормою взаємовідносин релігійних організацій стає міжконфесійна толерантність, правилом хорошого тону – молитовні сніданки. За цим антуражем лиш один Держдепартамент у своїх щорічних звітах безпристрасно публікує трохи дивнуваті цифри: за 2016 р.  Україну відвідали понад 26 тисяч іноземних релігійних місіонерів (як правило із нових релігійних рухів, тобто – сект), що є більше за всіх (!) священнослужителів традиційних християнських конфесій України разом взятих – все це кваліфікується в розряді одного із найкращих показників нашого руху по шляху європейської демократії.

Але перед тим, як наші суспільно-релігійні цінності таврувати ярликом меншовартості і спрямовувати у світле європейське …, доцільним буде розглянути хоч деякі актуально-значимі для нас параметри життєдіяльності церкви у Європі.

Церковно-державні відносини… у них, на Заході.

З метою логічно-наочного викладу в об’ємі статті прослідкуємо даний аспект по лінії Католицької Церкви.

Сучасний супільно-правовий статус Католицької церкви у більшості європейських держав формувався шляхом у 1500 років з початків епохи Церковного Середньовіччя на платформі великої проблеми.

Похоронивши під тягарем великого переселення народів Римську імперію, орди «варварів» осіли на європейському континенті і досить швидко усвідомили необхідність своєї інтеграції у християнство. Хрещення франкського короля Хлодвіга Меровінга (орієнтовно у 498 р. у м. Реймсі) започаткувало собою процеси християнізації нових народів Заходу. Та незабаром ці процеси наштовхнулись на небезпеку. У примітивно-феодальних уявленнях вчорашніх варварів  власники території – від дрібних поміщиків до князів та короля – є власниками всього (!) на цій території, виходячи з чого, вони об’являли себе «власниками олтарів». Жахіття цього явища описані Григорієм Турським у його «Історії Франків».

Примітивно-феодальний суспільний устрій нових народів Заходу загрожував поглинути і розчинити в собі християнство. Тому Римська церква, на відміну від Візантійської Симфонії (яка на практиці також не досягла своєї мети), змушена була проголосити іншу формулу свого співвідношення з державою – Sacerdotium imperium – роздільне існування Церкви і держави. Втілення  в життя цього принципу велось досить жорсткою боротьбою з перемінним успіхом.

Домінантною ознакою майже трьох століть Церковного Раннього Середньовіччя (750 – 1050 роки) була зверхність світської влади над церковною. При всіх зловживання своєю влади у релігійній області за період свого імператорства (800 – 814 рр.) Карл Великий по суті, заклав основи адміністративно-ієрархічного устрою Католицької церкви у Європі в діапазоні від матеріального забезпечення (введення церковної десятини) до власноручного розкрою архієпископій.

Його нащадки змарнували всі надбання великого імператора, і в Римської церкви з’явився шанс звільнитись від опіки держави. Та натомість стало по-іншому: майже на ціле століття – із 880-х до 970-х р. (від епохи Формоза до Кресценціїв) церква опинилась під впливом і владою декількох розпусно-деспотичних римських родин. Із цього катастрофічно-деградованого стану Рим пробували витягувати Оттони. Та корінним чином ситуацію вдалось переламати новим церковним силам на базі парадигми Клюнійської реформи.

Наступні два з половиною століття – 1050-і – 1300-і роки – входять в церковну історію під назвою Високого Середньовіччя. У безперестанній напруженій боротьбі, від протистояння  папи Григорія VII з імператором Генріхом IV до зловісного протиборства Боніфація VIII із королем Філіпом Красивим Католицькій Церкві вдалось втримати свою зверхність над світською владою в Європі, формально розмежувавши Церкву і державу Вормським конкордатом 1122 р., а реально – половина правителів Європи тих часів безпосередньо затверджувались папою, а друга половина платила «грошик святого Петра». Домінування Sacerdotium нанизувалось на догматичну свідомість – папа із «намісника Петра» стає «намісником Христа» і проголошує «владу двох мечів». У відриві від Православного Сходу Рим приписує виняткову повноту Церкви Христової лише собі, ставлячи на вершині піраміди свого віце-бога.

Епоха Пізнього Церковного Середньовіччя (1300 – 1450 роки) стає розплатою за підміну Христової місії прагненнями влади: Авіньйонський полон, роздори троєпапства, конциляристсько-сепаратистські процеси першої половини XV-го століття відкидають владні амбіції Риму майже на дно суспільства. Далі, на платформі філософських нових парадигм волюнтаризму та гуманізму, виростають ідеї Відродження, з іншої сторони – у Європі формуються нові суспільно-економічні та політичні чинники.  Римська церква відмовлялась сприймати ці нові реалії, відмовлялась від діалогу з суспільством і в такому засліпленні сповзала до критичної точки.

Ідеї Протестантизму у XVI ст. заповнять майже пів Європи. Друга половина цього століття пройде під знаком католицької контрреформації – Католицька церква знайде в собі сили консолідуватись, зцементувати могутній церковний організм у повному діапазоні – від євангельско-догматичних основ до суспільно-ієрархічної практики і вистояти.

Новими випробуваннями стануть ідеї Просвітництва та національної церковності, так званого галіканства, які разом і з подіями французької революції та процесами секуляризації майже повністю зруйнують адміністративно-ієрархічну структуру Католицької церкви у Франції. До відродження церкви у Франції залучиться один із її основних руйнівників – Наполеон Бонапарт. Його суб’єктивно-релігійні індиферентність та релятивізм уступили місце тверезо-практичним об’єктивним реаліям: щоб подолати руйнівні наслідки вільнодумства та богоборництва, Франції необхідний церковний порядок. З цією метою Наполеон із папою Пієм VII 15 липня 1801 року заключає конкордат, суть якого полягає у наступному: Католицька релігія визнавалась офіційним віросповіданням основної більшості населення Франції; за Наполеоном закріплювалось право призначення єпископів (які складали йому присягу на вірність); призначення приходських священнослужителів – із згоди місцевих властей; проведена в роки революції секуляризація церковного майна визнавалась законною, але за відчужені майно і землі Церкві давалась компенсація у формі заробітної плати священно- і церковно- служителям[i].

Реалізація цих домовленостей при житті Наполеона виявилась справою нездійсненою – імператор заставив папу Пія VII коронувати себе у 1804 р., потім взяв його в полон у 1809 р. Та сам факт укладення французького конкордату став поворотним пунктом становлення церковно-державних відносин у Європі – діяльність Католицької церкви у європейських державах почала регламентуватись двосторонніми угодами під назвою «конкордати».

За його прикладом Віденські конгреси 1814-1815 рр., розробляючи основи політичної реорганізації пост-наполеоновської Європи, визначили основний принцип відношення до Церкви: держава повинна висловлювати і захищати інтереси Католицької Церкви, оскільки Церква, відігравши основну духовно-культурну роль формування народів Європи, є необхідним елементом державного порядку і благополуччя.

Недолуга політика папи Пія ІХ приведе до втрати Ватікану – 20 вересня 1870 р. він буде захоплений повстанцями. Держава Святий Престол буде відновлена конкордатом папи Пія ХІ і фашистського диктатора Мусоліні від 11 лютого 1929 р. 27 статей цього Латеранського договору становлять юридично-політичну платформу життєдіяльності папської держави по сьогодення.

Святим Престолом буде заключний конкордат із Гітлером, будуть намагання організувати діяльність структур Католицької церкви на території СРСР на договірних основах із радянською владою.

Історія відсікла намагання підміни Христової місії земною владою, історія сприйняла культуроформуючу та інституційно-моральну роль Церкви для  народів Європи, історія вивела  півторатисячолітнім шляхом основний принцип церковно-державних відносин у Європі. Реалізація цього принципу у конкретно взятій країні визначається сукупністю факторів, починаючи від історичних традицій і закінчуючи сучасними стандартами прав і свобод людини. Прийнято виділяти три основних типології відношень Церкви і держави (є й інші системи класифікації) у країнах Європи:

1.Ідентифікаційна – Великобританія, Данія, Греція, Люксембург

2.Коопераційна – Австрія, Бельгія, Германія, Іспанія, Італія, Польща, Португалія, Швеція.

3.Відокремлена – Франція, Нідерланди, Ірландія.

Італія

З 1929 по 1976 Католицизм офіційно вважався державною релігією країни. Зараз церква офіційно відокремлена від держави і регулює свої відносини з владою на основі так званого Нового Конкордату 1984 р. Мотивація розширеного співробітництва держави саме з Католицькою церквою визначена 9-ю статтею Конкордату: « Італійська республіка признає цінність релігійної культури і враховує, що принципи Католицизму є історичним  спадком італійського народу».

За Католицькою церквою слідують 11 конфесій, які підписали договір з державою і мають певні повноваження, в тому числі отримання долі від державного податку з фізичних осіб. Третє місце займають релігійні організації, які не підписали договір з державою, і на останньому – некомерційні об’єднання без визнання їх релігійними.

Іспанія

Система державно-церковних відносин майже аналогічна італійській: на першому місці – при недержавному статусі – Католицька церква, положення якої закріплене Конкордатом; на другому –  три конфесії, що визнані «укоріненими в Іспанії» – Федерація Євангелістських громад, Федерація іудейських громад та Ісламська комісія. Третю сходинку у статусі «признані» займають мормони, буддисти, свідки Ієгови та з 2010 р. – православні.

Польща

Законодавчо визнана особлива роль Римо-Католицької церкви при збереженні основного принципу свободи совісті. Відношення держави і РКЦ регламентуються трьома законами від 17 травня 1989 року «про відношення держави і РКЦ», «Про гарантії свободи совісті і віросповідання» , «Про соціальне забезпечення духовенства» та конкордатом з Римом від 28 липня 1998 року.  Термін «культура християнської спадщини народу» офіційно прописаний у конституції.

Франція

Наполеонівський конкордат 1801, згідно якого Католицька церква мала статус державної релігійної організації, з невеликими змінами діяв до 1905 р., коли був прийнятий закон про відділення Церкви від держави. Понад сорок тисяч католицьких храмів та монастирів (починаючи від собору Нотр Дам де Парі) перейшли у власність місцевих громад, які несуть обов’язок їх повного утримання. У Франції потужна система недержавних католицьких середніх шкіл, також  центральна влада утримує військових капеланів в армії.

Німеччина

При відсутності державної церкви федеральним законодавством визначається наступне: «Церкви, які за своєю структурою та кількістю членів дають гарантії тривалої діяльності, можуть претендувати на статус публічно-правової корпорації», – що визначає можливість збору церковного податку цими організаціями із своїх членів через державну фіскальну систему. Чисельність католиків у ФРН сягає 27 млн. – приблизно 33% населення, Об’єднана Євангельська Лютеранська церква налічує приблизно стільки ж. Третє місце із показником 3,3 млн.  (тобто 4% населення) займає мусульманська громада. Статус публічно-правової корпорації отримали також православні та іудеї.

На відміну від інших країн, у ФРН діє чіткий фінансовий механізм реалізації правового стану церкви. Католицька і Лютеранська Євангелістська отримують прямі дотації від держави, для прикладу за 2010 р. їм надано 459 млн. прямих дотацій, а субсидії благодійним фондам, різні податкові та фінансові пільги цим конфесіям за рік могли сягати 15 млрд. євро[ii].

Як і за що живуть священнослужителі… у них на Заході.

Німеччина

Церковний податок становить 8% – 9% від податку на доходи фізичних осіб, що, для прикладу, за 2013 р. дозволило зібрати 13,2 млрд євро для своїх церков. Близько 442 млн євро в рік держава видає на заробітну плату служителям церкви. Формальною підставою цих виплат стали події 1803 р., коли церква в Німеччині втратила більше 200 монастирів, 18 єпархій та 4 архієпископії, які пішли на компенсацію вельможам за віддані Наполеону землі.

Зарплата єпископа видається державою,  розраховується по класу рівня В6 і становить у базовому рівні 8000 євро, архієпископ отримує по рівню В10 – до 11000 євро. Зарплата священика видається єпархією із системи церковних податків, розраховується по базовому рівню А13 і становить від 3700 до 4500 євро.

Італія

Заробітна плата священика регулюється спеціальним  державним інститутом ICSC (Центральний інститут підтримки духовенства), який безпосередньо зв’язаний із Італійською Єпископською конференцією. Базова ставка в рамках від 988 до 1800 євро[iii].

Польща

Базова зарплата парафіяльного священика – від 800 до 5,5 тисяч злотих (від 5,5 до 36 тисяч гривень), формується на основі оплати за обряди та замовлені меси. При здійснені обрядів прихожанами вносяться пожертвування в досить широкій диференціації – від 50 злотих на селах до 500 у Варшаві.

Окрім того, понад 11тисяч священиків та 1,1 тисяч сестер викладають у школах – із зарплатою від 2,5 тисяч злотих, приблизно такою є зарплата викладачів семінарій.

Фінансування Церкви державою складає  приблизно 490 млн. злотих щорічно плюс 350 млн. на зарплату штатним катехізаторам.

Із цієї суми понад 220 млн. злотих отримують церковні університети, 89 млн. – так званий «Фонд Церкви» – тобто, страховка і пенсійне забезпечення священиків; Ординаріат Війська Польського – 20 млн., лікарняні капелани – понад 3 млн., благодійний фонд Карітас – понад 5 млн. Окрім цього Церква щорічно отримує  в середньому понад 120 млн. злотих на реконструкцію і модернізацію храмів.

Загалом, можна констатувати, що середня заробітна плата католицького священнослужителя знаходиться в межах від 800 до 3,5 тисячі євро, що, відповідно у різних країнах, можна порівняти із аналогічними показниками службовця та кваліфікованого робітника.

Проблеми суспільно-церковного аспекту… у них, на Заході.

Алогічним нонсенсом може видатись сама постановка пошуку проблем Католицької церкви у Європі після вище приведеного аналізу суспільно-правової та фінансової сфери її життєдіяльності. Тим паче, нонсенсом є інше: цих проблем шукати не потрібно – вони самі щораз потужнішим голосом заявляють про себе.

Проблема №1– трагічно-наглядна: християнські храми по Європі зносять, продають чи здають в оренду на ринку нерухомості, або віддають іновірцям, число парафіян невпинно зменшується.

 Німеччина[iv]

При еталонно благополучних зі всіх точок зору умовах релігійної діяльності  за період 1990 – 2010 років були закриті 340 євангелістсько-лютеранських храмів, причому фактично всі перепрофільовані за найрізноманітнішим призначенням – від спортзалів до культурних центрів, частина перетворена в мечеті. Ще приблизно одну тисячу храмів очікує аналогічна участь впродовж найближчих десяти років.

За останнє десятиліття в крані закрились 515 католицьких храмів. Згідно доповіді Gatestone Institute, в найближчі десять років закриється ще біля 700 храмів по причині відсутності засобів на їх утримання та відсутності парафіян. Багато громад налічують менше 10 активних парафіян, загалом храми раз в тиждень відвідують менше 13% жителів, а приблизно 150 – 180 тисяч щорічно офіційно покидають ряди Церкви, не бажаючи платити церковні податки.

Швеція

Пастор Ханс Хамар закликав позбавитись храмів, які … обтяжують бюджет країни. За його словами, Євангелістсько-Лютеранська Церква Швеції володіє 3384 культовими спорудами, із яких лиш 500 використовуються для богослужінь раз в місяць, причому на їх утримання приходиться витрачати понад 50 млн. євро. Відвідують богослужіння тут лиш 4% населення, а постійними прихожанами вважають себе 2%.

Норвегія

Видання ThorNews інформує, що на даний час із 3000 храмів відкритими залишаються близько 1200 – решту закриті із-за відсутності парафіян і неможливості обслуговування і помалу виставляються на аукціони. Відвідуваність недільних богослужінь – 3%.

Бельгія.

Згідно даних National Catholic Reporter місцева католицька єпархія у самій столиці, в Брюсселі планує закрити 108 храмів. Одну із найдавніших, церкву св. Катерини планують перебудувати під … овочевий ринок. Недільні богослужіння тут відвідують не більше 5% населення.

Аналогічна сітуація у Великобританії, Данії, Нідерландах.

Франція

У цій зловісно-прогресуючій динаміці займає, мабуть, перше місце на євро континенті. За даними Katholisches Info[v] від вересня 2013 р. у найближчі два десятиліття тут планується вже не закриття з перепрофілюванням, а саме знесення 2800 католицьких храмів. Зменшення числа католиків, втрата інтересу до богослужіння, висока вартість землі та реставраційних робіт не виправдовують витрат на утримання храмів, тому голови міст масово приймають рішення про їх знесення.

Фото руйнації екскаватором стін собору св. Якова на площі Сен-Жака в Абвілі 3 квітня 2013 року передруковують провідні видання світу, але це не заважає логіці меркантильної доцільності розправлятись із шедевром духовності.

Фото руйнації екскаватором стін собору св. Якова на площі Сен-Жака в Абвілі 3 квітня 2013 року

Наступною доцільно визначити клерикально-кадрову проблему.

Наяву прогресуюче зниження кількості єпархіальних священиків. Якщо на 2001 рік їх у Франції налічувалось 24251, то на кінець 2011 року – вже 13822[vi]. Число семінаристів за цей період зменшилось на 30%   до 662. Формально існуючими вважаються 36 семінарій, і половині з яких навчаються по 7 – 10 студентів.

В Германії у 2012 році було руко положено лиш 79 молодих священиків – для порівняння, у 1960-і роки число хіротоній перевищувало 500 щорічно. 14636 священиків опікають більш як 24 мільйонну паству Католицької Церкви у ФРН.

Відхід християнських принципів із суспільного життя більшості країн Європи –  проблематика цього порядку утворює платформу дехристиянізації Європи, яка розгортається широким фронтом від боротьби з християнськими символами до впровадження в життя нових суспільно-моральних парадигм.

Громадянка Італії фінського походження Сойле Лаутсі розгортає навіжену боротьбу за те, щоб забрали розп’яття із класів, де навчаються її діти. 3 листопада 2009 року Стразбурзький суд по правах людини виносить рішення: християнські розпяття в італійських школах порушують свободу вибору учнів і не відповідають Європейській конвенції прав людини.

Лютий 2010-го року: група європарламентаріїв звертається в суд із вимогою забрати хрест із молитовної кімнати парламенту – і заради прав людини його забирають.

Цькування за натільні хрестики у школі, зривання хрестів зі стін госпіталів, державних установ набуває масового розмаху.

Безумно-демонічним дном процесу дехристиянізації стає впровадження у ряді країн Європи нових суспільно-моральних парадигм, яке подається в якості верховного критерію демократії, прав і свобод людини, в найбільшій мірі це –  легалізація одностатевих збочень та одностатевих шлюбів.

У першій главі свого послання до Римлян апостол Павло встановлює чітку оціночну закономірність цього явища, на базі якої у своєму профільному дослідженні по цій темі професор В. В. Бурега визначає: «відпадіння від Бога спотворює природний порядок речей…, тобто, внаслідок  відступництва від Бога в людині починається процес внутрішнього духовного розкладу і людина перестає усвідомлювати природний духовно-моральний закон. З такої позиції протиприродні статеві відносини є спотворенням встановлено Богом порядку речей і як такі заслуговують однозначного осуду»[vii].

Статевість «вписана» Богом по Його Промислу в тіло людини і реалізовується вона  як задане Богом результуюча єдність двох принципів – фізичного і духовного. Але на основі Фрейдівського пансексуалістського і детерміністичного розуміння статі західне суспільство виробило свою діаметрально протилежну християнській позицію: не особистість виражається у статевості, а статевість виражає і структурує особистість. У доповненні екзистенційною філософією Сартра, на цій позиції гедоністична форма протиприродних статевих відносин  як верховного задоволення від «споживання» статевого продукту стає верховним критерієм прав і свобод людини у західному суспільстві. В ході приблизно таких маніпуляцій найогидніше гріховне спотворення із формату особистих статевих девіацій перекочувало на суспільну вершину і тепер у своєму ледь не верховному статусі розгулює по Європі та Америці.

З 1973 р. Американська психіатрична асоціація видалила гомосексуальність з реєстру психічних хвороб, і уряди Європи та Америки, починаючи з Нідердандів, навперегони почали реалізовувати стандарти спочатку визнання гомосексуальної позиції громадян, потім їх урівнення в правах із гетеросексуальною, а тепер – легалізації одностатевих шлюбів. У різних правових формах одностатеві шлюби зараз легалізовані у Нідерландах, Норвегії, Бельгії. Швеції, Португалії, Іспанії, Франції, Німеччині. У Польщі та Італії допускається сумісне проживання гомосексуалів, але без реєстрації.

Католицька церква, починаючи від догматичної платформи по цьому питанню (§§ 2357-2359 Катехізму Католицької Церкви) до практично-приходської роботи усіма силами намагається протидіяти суспільній легалізації статевих збочень, але за винятком Польщі та Італії, до її голосу Європа вже не прислухається.

Якщо умовно окреслені нами дві перші проблеми – закриття храмів та зменшення кліру і прихожан – ще можна, в певній мірі, віднести до внутрішньо церковного порядку, то третя проблема вже має свою зворотно-деструктивну суспільну проекцію: не тільки християнські принципи по причині слабкості Церкви відходять із суспільства, а суспільство у своєму засліпленні позбавляє себе свого християнського коріння  і фундаменту. Це, до речі, закріплено у Конституції Європейського Союзу, яка, проігнорувавши двохтисячолітнє надбання західного християнства, заявила, що об’єднана Європа буде будувати своє майбуття на основі греко-римської спадщини та принципів гуманізму.

За дехристиянізацією Європи стоять речі катастрофічно духовного порядку, які ця Європа відмовляється бачити. Говорять, диявол – це мавпа Бога. Він ніколи не творить, він спотворює. І коли ці спотворення сягають суспільного масштабу, він відкриває своє суспільне ім’я – виродження. У противагу встановленій Богом закономірності розмножуватись і наповнювати землі, берегти і обробляти її, диявол привів Європу до виродження. Відкинувши принципи Божої моралі, встановили, як здавалося, свої – від споживчо-секулярної свідомості до ювенальної юстиції, планування сім’ї та одностатевих збочень, а насправді – прийняли принципи демонічної закономірності виродження. Фундаментальний аналіз цих процесів виразив папа Бенедикт XVI у своєму творі «Ценности в эпоху перемен. О соответствии вызовам времени», – я б порадив і православним священикам з цим твором ознайомитись.

Святе місце пустим не буває. Директор Saint Gabriel Communications Раймонд де Суза, у противагу розманіженій тріскотні прав і свобод насмілився відкрито виразити зловісну перспективу: «Дехристиянізація
Європи, від християнських інститутів  і принципів із повсякденного життя країни приводить до утворення релігійного і соціального вакууму. Який заповнюється ісламом… Поразка християнства в Європі привела до найбільшого із коли-небудь бувших  в ісламі джихадів, який при цьому не приймає форм фізичного насилля, це – безкровний джихад, який заключається у демографічному поглинанні»
[viii].

Відхід від християнських принципів з формуванням споживчо-секулярної свідомості привів до катастрофічного зменшення народжуваності в Європі і ця ніша майже мирним способом заповнюється ісламом. Ходить по Європі анекдот: у розмові з одним англійським пастором місцевий мула заявив: через 100 років всі ваші храми стануть мечетями. На запитання пастора «яким чином» мула відповів – просто, у нас є діти,  а у вас не має.

Вже сьогодні із християнсько-історичних держав Європи Франція є лідером по кількості мусульман – їх тут більше 5 мільйонів – з майже стопроцентною практикою ісламу у повсякденному житті та богослужінні. До їх послуг – 2500 мечетей і ще порядка 300 будується.  Для порівняння: із 11 млн. віруючих християн у Франції лиш 4 мільйони регулярно відвідують храми.

Аналогічна картина в Німеччині. Тут діє понад 2, 4 тисячі мусульманських молитвенних домів, зведено 200 мечетей, ще 128 будується. Але основною перспективою стає переоснащення  придбаних на аукціонах костелів та кірх. Широкого резонансу ту набула історія із викупленням у 2012 р. ісламським цент ром Аль-Нур знаменитої лютеранської Kapernaumkirche у Гамбурзі, другому за величиною місті країни. У світлі явленого  вже зовсім не фантастикою видаються образи роману Олени Чудінової «Мечеть Паризької Богоматері».

Причини цих проблем? – Заздалегідь хочеться застерегти від огульного критиканства європейського католицизму штампами «єретичного», «загниваючого» і т. п. У Католицькій церкві були і в сучасності є християни високого подвижницького життя – миряни, священики, ченці, ордени ченців. Справа в іншому: духовно-повчальне надбання Церкви перестало визначати суспільно-моральні принципи більшості європейських держав.

Початкову катастрофічно-пагубну роль відіграли принципи державно-церковних відносин початку 19-го століття: держава брала на себе зобов’язання фінансово-матеріальної опіки католицьких та протестантських церков Європи (від заробітних плат священикам до виплат на утримання храмів) не задля слідування Євангельським ідеалам, які ті церкви проповідували, а на основі наполеоновського принципу корисності релігії для  державного порядку і благополуччя.

Згодом священики звикли[ix], а суспільно-матеріальна структура Церкви майже повністю переорієнтувалась на блага державної опіки. Жива проповідь Євангелія помалу переносилась в русло конкордатів – гарантовано-спокійного і доволі ситого коридору діяльності в суспільстві. Щоб зберегти Церкву в цьому руслі (і особисто доволі комфортне життя), замість того, щоб бути світлом і водночас сіллю для світу, почали до цього світу пристосовуватись. Фундаментальний собор 1962 – 65 рр. Vaticanum II проходив під девізом «аджорнаменто» – оновлення Церкви під запроси світу.

Було зміщено навіть акценти євхаристійної екклезіології. Ще Великй Тридент (1545 – 1563 рр.) у противагу протестантському модернізму проголосив: Літургія – це Безкровна жертва Нового завіту, самоцінне духовно-благодатне Таїнство, яке дарує світові реальну присутність Христа у Літургії. Натомість  ІІ Ватіканський собор конституцією «Про Богослужіння» здійснює зміщення саме цього основного принципу Євхаристії як Безкровної Жертви у напрямку своєрідного євхаристійного колективізму: головним проголошується принцип євхаристичної єдності у формі колективної реалізації Таїнства.

Замість  постійного росту християнського життя пристосування до вимог часу спричинило втрату християнських цінностей суспільством. Коли, відмовившись від християнських, це суспільство покотилось по шляху реалізації розпусно-демонічних установ, Церква, з однієї сторони –  в більшості країн Європи вже не мала духовної сили протистояти цьому, а з іншої – банально й не хотіла. Звичка до стабільного врегульованого життя спочатку заманила, а потім – затягнула.

Сакрально-архітектурним символом католицької церкви був і залишається собор св. Петра у Римі. А от символом стану сучасного європейського католицизму доцільно вважати собор Паризької Богоматері, і символізує він зловісну закономірність: якщо із храму забрати хрест і купола, то залишиться споруда з химерами.

Про те,  що… у нас і у них.

Найбезглуздішою справою завжди є порівняння за огульно-зовнішніми параметрами – скрізь у народно-господарській та й навіть побутовій сферах ми чуємо ці недолугі стогони на рахунок нашої меншовартості, все, мовляв, у нас не так, у всьому відстали… Порівнювати необхідно за суттєво-тематичними критеріями.

Тому, коли у руслі нашої теми, ми порівняємо суспільно-церковні показники Католицизму у Європі і Православ’я в Україні, вийде приблизно наступне:

  • За останні 25 років ми звели більше десяти тисяч храмів у нашій Українській Православній Церкві – від сільських церков до величі трьох Лавр –  силами громад за допомогою менецатів – але без будь-яких боргових зобов’язань перед державою.
  • Наше парафіяльне священство живе в Україні незрівнянно бідніше від католицьких собратів Західної Європи – але за рахунок власної діяльності на приході, що дає нам найголовніше: бути незалежним від будь-яких, аналогічних західноєвропейським, змін орієнтирів та принципів суспільно-морального і навіть релігійно-правового поля, та мати силу і можливість протистояти цим змін у випадку їх антихристиянської спрямованості.
  • За своєю масштабною храмобудівною діяльністю з однієї сторони та непомірно пишною ритуалізацією окремих подій церковного життя з іншої, ми часто відсуваємо на останні місця найголовніше – пастирсько-просвітницьку роботу. І це можна вважати найбільшою небезпекою нашого пастирського сьогодення, що здатна породити проблеми іновірської активізації у загально-суспільному масштабі.

Але у нас не втрачено найголовніше.  Якщо «ідеологія сучасної Європи,-  за виразом митрополита Іларіона Алфеєва, – практично виключає Церкву і релігію із суспільного простору, коли ви можете бути релігійним як приватна особа, але ваша релігійність ніяким чином не може позначатись на вашій суспільній ролі»[x], то в Україні ми знаходимось на принципово іншій платформі: достояння Православної Віри визнано суспільно-формуючими принципами нашої писемності, літератури, взагалі  культури, суспільної моралі і навіть етно-державних формацій українського народу в історії і сьогодні закладається в основи зведення майбуття нашого народу.

Якщо західне християнство стоїть вже на порозі імперативно-катастрофічної вимоги вернути втрачену душу в Європу, то православному священству в Україні потрібно працювати, щоб не втратити цієї душі нашим народом.  Величновартість цієї місії, на мою думку, і є тим основним, ні з чим не зрівняним параметром діяльності кожного православного священнослужителя Української Православної Церкви на кожному приході, незалежно від будь-яких суспільно-матеріальних особливостей та порівнянь.


[i]Йозеф Лортц. История Церкви, рассмотренная в связи с историей идей. – Т. !!. – М., 2000.- С. 342.

[ii]DeutsceWelle. 25.10.2010

[iii]Quantoguadagnaunsacerdote? Tutti i numeri e diGianluigiMarsibilio, 8 marzo 2016.

[iv]http://www.ng.ru/ng_religii/2017-04-19/13_419_europ.html

[v]https://www.katholisches.info/2013/09/umbau-der-kulturlandschaft-2800-kirchen-sollen-in-frankreich-verschwinden/

[vi]Там же.

[vii]Бурега. В. В.Отношение к проблеме гомосексуализма в современном западном христианстве.

[viii] http://www.rodon.org/relig-101019121632

[ix]Йозеф Лортц. Твір цит. – С. 344.

[x]Митрополит Иларион (Алфеев). Европа как цивилизация может погибнуть без духовно-нравственных ценностей. Цит: https://pravoslavie.ru/92612.html

Свящ. Олексій Добош,
професор Київської Духовної Академії

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *