Псевдослов’янське псевдоязичництво

Сучасні неоязичники, яких останнім часом стало дуже багато, твердять: «Потрібно повернутися до релігії предків! Потрібно шанувати предків і їхні звичаї!» і таке інше. При цьому нам пропонується відкинути сорок поколінь наших християнських предків, за яких Україна стала цивілізованою державою. За логікою неоязичників їхню релігію потрібно зневажати, а самих предків − не вшановувати. Нас переконують, що тільки ті предки заслуговують поваги, які жили понад тисячу років тому, сплачували данину хозарам, не здатні були вибрати правителя з-поміж себе, через що запросили правити ними іноземців (див. «Повість временних літ»). Припустимо, хтось із цим згоден. Проте, є питання, яке він повинен поставити цим пропагандистам: «А чи дійсно те, що вони проповідують, – це те, у що вірили наші дохристиянські предки?».

Почнемо з ідолів. Часто в інтернеті неоязичники запитують: «Чому це християни свої зображення на дошках (тобто, ікони) вважають святинею, а зображення «наших богів», вирізаних у вигляді ідолів, засуджують як безглуздість?».  Найчастіше навіть не питають, а просто стверджують як факт і привід висміяти нерозумність і непослідовність християн.

Але нерозумність у цьому випадку проявляють аж ніяк не християни. Справа в тому, що на сьогодні в традиційному язичництві ідол не є зображенням бога, подібно до зображення на іконі в християнстві. Ідол вважався і вважається самим богом, його матеріальним проявом в нашому світі, або ж його вмістилищем, житлом, «тілом». І ось над цим-то завжди і потішалися християни, знаходячи досить кумедним звичай язичників віддавати божеське шанування тому, що ти сам вчора вирізав з дерева або відлив з металу. Згадаймо тих шанувальників Перуна, які бігли берегом і кричали скинутому в воду ідолу: «Видибай (тобто, випливай, виходь), боже, видибай!». Вони не кричали, дивлячись у небо: «Перуне, витягни своє зображення!». Вони зверталися до самого ідола та пропонували йому виплисти. Інший приклад: на території Данії зберігся древній ідол Свендборг, про якого відомо, що слов’яни-язичники кілька разів намагалися за допомогою військових дій захопити його. Але ідол − аж ніяк не витвір мистецтва, а просто грубо обтесана колода. Тому виникає питання: навіщо воювати, ризикувати життям своїх людей, якщо це просто зображення?! Візьми сокиру та й зроби собі таке ж саме зображення (як і роблять неоязичники). Проте, як бачимо, для слов’ян-язичників це було не просто зображення, а сам «бог», якого вони прагнули відбити у ворогів і перетягнути до себе, щоб в обмін на «годування» жертвами отримати його підтримку.

Сам обряд принесення жертв безпосередньо перед ідолом можливий тільки тому, що цей ідол – сам бог або вмістилище бога. Наприклад, ми, християни, іконам їжу не приносимо, тому що знаємо – вони їсти не будуть. Для нас це просто зображення. А для всіх справжніх, а не фейковий язичників, ідол – це більше, ніж просто зображення. Однак, серед неоязичників ми чомусь не знаходимо бажаючих саме так ставитися до ідолів. Це означає, по-перше, що сучасним неоязичникам соромно вірити так, як в дійсності вірили стародавні слов’яни. По-друге, неоязичники, не дивлячись на гучні слова про необхідність «подолання християнської чуми», самі знаходяться під впливом християнських понять. Зокрема, осмислюють ідолопоклонство через призму християнського догмату про іконопочитання і гребуюють його традиційним язичницьким розумінням. Взагалі, жертви – це ще один пункт, за якого всі неоязичники йдуть всупереч тому, у що вірили стародавні слов’яни. Вони приносять виключно безкровні жертви і навіть підкреслюють це. Однак, достеменно відомо, що стародавні слов’яни, в тому числі й наші предки, в язичницький період приносили криваві жертви. Людських жертвоприношень було, звичайно, не так багато, як у ацтеків, але принесення в жертву тварин було традиційним ритуалом для всіх слов’ян. Це відомо не тільки за письмовими свідченнями, але і за даними археології. При розкопках слов’янських капищ, зазвичай, знаходять кістки тварин, принесених у жертву (капища в Ворголі, Коломо, Горках, Новгороді, Пскові, Хутині (Росія), Горбово, Ошихлібах, Шумську, Бабці (Україна), Гнєзно, Вишегроді, Горі Хельмській (Польща), Брановцях (Болгарія), Гросс-Радені і Тауфельсберзі (Німеччина) і т.д.). З огляду на це, виникає резонне питання до неоязичників: а чому ви  раптом вирішили, що Перун, Сварог, Дажбог і їхні всі «побратими» стали вегетаріанцями? Хто вам дав право так спотворювати традицію предків? Неоязичники, звичайно, не пересічні, а їхні ідеологи добре  знають, що жертви приносилися саме криваві, а не якісь інші. Однак, вони скасовують це найважливіше правило своєї «віри» та у вигаданому ними культі роблять все по-іншому. Є ще один яскравий приклад скасування традицій. Так, у слов’ян вважалося, що після смерті чоловіка дружина повинна «піти за ним». Як правило, вона покінчувала з життям через повішення. Хоча, є свідчення, що тим, хто був не готовий до цього, могли «допомогти». Цей звичай підтверджений і древніми письмовими джерелами та археологією. Але неоязичники чомусь його НЕ відроджують. Розуміють, що в сформованому під впливом християнства суспільстві такі звичаї будуть, м’яко кажучи, не популярні. Однак, якщо вони вже декларують повернення до «рідної віри предків», то, можливо, повертатися потрібно до всього і відновлювати все, а не тільки те, що подобається.

Можна стверджувати, що у цьому – лицемірство слов’янського неоязичництва. При всій показній антихристиянській риториці воно опирається саме на те, що в нашій культурі з’явилося завдяки християнству. Саме завдяки християнству на Русі перестали приносити криваві жертви і змушувати жінок вбивати себе після смерті чоловіка. Неоязичники сформували під впливом християнства власний світогляд своєї системи і «пригощають» довірливих слухачів казками про «мирне та екологічне» язичництво, при цьому приховуючи, якою насправді була віра наших дохристиянських предків. Адже дійсно, якщо приводити довірливих слухачів на капище, заляпане кров’ю і заповнене кістками жертовних тварин, то на такому тлі важкувато буде вести мову про екологію та гармонію з усім живим у світі. Вплив християнства на неоязичництво проявляється і в тому, що лише невелика частина неоязичників сповідує політеїзм і вірить у багатьох богів. Разом з тим, значна частина вчить про єдине Божество, проявами якого нібито є слов’янські боги. З філософської точки зору, поєднання в рамках однії релігійної течії настільки принципово різних позицій здається досить дивним. Але здивування зникне, якщо ми зрозуміємо, що для неоязичників питання змісту їхніх вірувань є абсолютно неважливим, оскільки неоязичництво − це навіть не віра, а поза перед соціумом, що набуває язичницької, а точніше, псевдоязичницької форми.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *