Пам’ять рівноапостольного великого князя Володимира

15/28 липня Православна Церква вшановує пам’ять рівноапостольного великого князя Володимира.

Князь Володимир був сином Святослава від ключниці  княгині Ольги, Малуші. Народився він у 963 році. Виховував Володимира брат його матері, язичник Добриня. У 972 році князь Володимир став правити Новгородом. У 980 році в розпал війни між братами Володимир пішов на Київ, у якому княжив його старший брат Ярополк.

Перемігши брата, Володимир став правити в Києві. Він завоював Галичину,упокорив в’ятичів, воював з печенігами, поширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до річки Буг на півдні. У нього було п’ять дружин і численні наложниці. На Київських горах він встановив ідолів, яким приносили людські жертви.

Але Господь готував йому інші терени. «Де множиться гріх, там, – за словом апостола, – рясніє благодать». Того ж часу постраждали за Христа варяги Феодор та Іоанн. Обставини їх смерті справили на Володимира сильне враження, і він почав сумніватися в істинності язичницької віри.

«І зглянувся над ним Господь, зглянулося на нього Всемилостиве око Благого Бога, і засяяла думка в серці його». На запрошення князя до Києва приходили проповідники з різних країн: посли від болгар-мусульман, які жили за Волгою, німці-латиняни, іудеї та греки. Князь розпитував про їхні вірування, і кожен пропонував йому свою віру. Але найсильніше враження справив на нього православний грецький проповідник, який на закінчення своєї бесіди показав йому картину Страшного суду.

За порадою бояр князь Володимир відправив десять мудрих мужів, щоб зрозуміти на місці, чия віра краща. Коли руські посли прибули до Константинополя, то пишність Софійського храму, мелодійний спів хорів і урочистість патріаршої служби вразили їх до глибини душі: «Ми не знали, – казали вони потім Володимиру, – на землі ми стояли чи на небі». А бояри тут же йому зауважили: «Якби віра грецька не була кращою за інші віри, не прийняла б її баба твоя Ольга – наймудріша з людей».

Справа прийняття Хрещення полегшувалося для князя Володимира зовнішніми обставинами. Візантійську імперію трясли удари бунтівних полководців Варди Скліра та Варди Фоки, кожен із них вже приміряв царську корону. У важких умовах імператори, брати-співправителі Василь Болгаробойца та Костянтин, звернулися по допомогу до Володимира.

Події розгорталися швидко. У серпні 987 року Варда Фока проголосив себе імператором і рушив на Константинополь, восени того ж року посли імператора Василія були в Києві. «І вичерпалися багатства його (Василія), і спонукала його потреба почати листування з царем русів». «Вони були його ворогами, але він просив у них допомоги, – пише про події 980-х років один із арабських хроністів. – І цар русів погодився на це і просив поріднитися з ним». В нагороду за військову допомогу Володимир просив руки сестри імператорів Анни, що було для візантійців нечуваною зухвалістю. Принцеси крові ніколи не виходили заміж за «варварських» государів, навіть християн. Свого часу руки тієї ж Анни домагався для свого сина імператор Оттон Великий, і йому було відмовлено, але зараз Константинополь змушений був погодитися. Було укладено договір, згідно з яким Володимир повинен був послати на допомогу імператорам шість тисяч варягів, прийняти Святе Хрещення і за цієї умови отримати руку царівни Анни. Так у боротьбі людських прагнень воля Божа визначила входження Русі до благодатного лона Церкви. Великий князь Володимир прийняв Хрещення і направив до Візантії військову підмогу. Але перед прийняттям Хрещення Господь вразив Володимира сліпотою.

У такому стані, подібно до апостола Павла, він пізнав свою духовну неміч і приготувався до великого таїнства відродження. Вважається, що Володимир хрестився у 988-987 рр. і був названий Василієм. Як каже Передання: «При виході з купелі він прозрів душевними і тілесними очима і з радістю вигукнув: «Тепер я пізнав істинного Бога!»

За допомогою руських воїнів заколот був розгромлений, а Варда Фока убитий. Але греки, радіючи несподіваним звільненням, не поспішали виконати свою частину домовленості. Тут деталі хронології подій втрачені ще за часів Київської Русі, на початку ХІІ сторіччя, під час написання «Повісті временних літ», про що літописець так і повідомляє.

За традиційною версією, обурений грецьким лукавством, князь Володимир «вборзє зібрав усе своє» і рушив «на Корсунь, град грецький», древній Херсонес. Пав «неприступний оплот» візантійського панування на Чорному морі, один із життєво важливих вузлів економічних і торговельних зв’язків імперії. Удар був настільки чутливий, що відлуння його відчули всі кордони Візантії. Вирішальний аргумент знову був за Володимиром. Його посли прибули незабаром у Царгород за царівною. Вісім днів пішло на збори Анни, яку брати втішали, підкреслюючи значущість майбутнього їй подвигу. В Тавриді її чекав князь Володимир, до титулів якого додався новий, ще більш вагомий – цісар (цар, імператор). Гордовитим владикам Константинополя довелося поступитися і в цьому – поділитися з зятем цісарськими (імператорськими) інсигніями. У деяких грецьких джерелах святий Володимир іменується з того часу «могутнім базилевсом», він чеканить монети на зразок візантійських і зображується на них зі знаками імператорської влади: в царському одязі, на голові – імператорська корона, в правій руці – скіпетр із хрестом.

З царівною прибув поставлений на Руську кафедру святим патріархом Миколою II Хризовергом митрополит Михаїл із кліром, великою кількістю святих мощей, ікон та іншими святинями.

Повернувшись до Києва в супроводі корсунських і грецьких священників, Володимир насамперед запропонував хреститися своїм дванадцяти синам, і вони хрестилися в одному джерелі, відомому в Києві під ім’ям Хрещатика. Слідом за ними хрестилися багато бояр. Тим часом Володимир приступив до знищення ідолів, і головний із них, ідол Перун, був прив’язаний до кінського хвоста, з наругою стягнутий з гори і кинутий в Дніпро. За поваленням ідолів послідувало оголошення народу Євангельської проповіді. Християнські священники збирали народ і наставляли його у святій вірі. Нарешті, святий Володимир оголосив у Києві, щоб всі жителі, багаті й убогі, з’явилися в певний день на річку для прийняття Хрещення. Кияни поспішали виконати волю князя, міркуючи так: «Якби нова віра не була кращою, то князь і бояри її б не прийняли».

У призначений день жителі Києва зібралися на берег Дніпра. Сюди з’явився сам Володимир із християнськими священниками. Всі кияни увійшли в річку, хто по шию, хто по груди; дорослі тримали на руках немовлят; священники на березі читали молитви, а святий Володимир із радістю молився Богу й доручав Йому себе і свій народ.

Усюди по Святій Русі, від древніх міст до далеких цвинтарів, повелів святий Володимир повалити язичницькі требища, посікти ідолів, а на місці їх будувати церкви, освячувати престоли для Безкровної Жертви. Прославляючи храмобудівельну працю рівноапостольного Володимира, автор «Слова про закон і благодать», святитель Іларіон, митрополит Київський, виголошував: «Капища руйнуються і церкви поставляються, ідоли журяться та ікони святих сяють, біси тікають, Хрест гради освячує».

З перших століть християнства бере початок звичай споруджувати храми на руїнах язичницьких святилищ або на крові святих мучеників. Слідуючи цьому правилу, святий Володимир побудував храм святого Василія Великого на пагорбі, де знаходився жертовник Перуна, і заклав кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинний) на місці мученицької кончини святих варягів-мучеників (пам’ять 12 липня).

Десятинний храм. Художня реконструкція

Святий рівноапостольний Володимир, освятивши кафедральний собор на честь Пресвятої Богородиці, присвячував тим самим, слідом за рівноапостольним Костянтином, стольний град Землі Руської, Київ, Владичиці Небесній.

У Никонівському літописі під 990 роком записано: «Того ж літа прийшли з болгар до Володимиру до Києва чотири князя і просвітишася Божественним хрещенням». У наступному році «Прийшов печенізький князь Кучуг і прийняв грецьку віру і хрест в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, і служаше Володимиру чистим серцем». Під впливом святого князя хрестилися і деякі видні іноземці, наприклад, жив кілька років у Києві норвезький конунг (король) Олаф Трюгвасон († 1000), знаменитий Торвальд Мандрівник, засновник монастиря святого Іоанна Предтечі на Дніпрі під Полоцьком й інші. У далекій Ісландії поети-скальди називали Бога «хранителем греків і руських».

Повна заміна гріховного життя на життя благочестиве, християнська щедрість і милість князя Володимира були також потужними засобами християнської проповіді. Були дуже відомими бенкети святого Володимира: по неділях і у дні великих церковних свят після Літургії виставлялися для киян роскошні святкові столи, дзвонили дзвони, «каліки перехожі» співали билини й духовні вірші, співали церковні хори, князь роздавав маєтки бідноті і вбогим, мандрівникам і церквам, і монастирям. Хворим же і вбогим доставляв вулицями великі діжі й бочки меду і хліб, і м’ясо, і рибу, і сир, бажаючи, щоб всі приходили та їли, славлячи Бога».

Святий Володимир не мстив тим, хто ненавидів і гнав його. Так він простив Святополка Окаянного, який очолив заколот проти нього і був у змові з католицьким єпископом Рейберном Колобжегським.

Епоха святого Володимира була ключовим періодом для державного становлення православної Русі.

Після Києва та його околиць святу віру прийняв Новгород. Перший київський митрополит Михаїл у 990 році прибув сюди з шістьма єпископами в супроводі Добрині, дядька святого Володимира. Там спочатку скинули ідола Перуна, як і в Києві, тягнули по землі та кинули у річку Волхов; після цього оглашали й хрестили народ.

Із Новгорода митрополит Михаїл у супроводі чотирьох єпископів і Добрині прибув до Ростова і тут хрестив багатьох, висвятив пресвітерів і спорудив храм. У 992 році святу віру прийняв Суздальський край. Сюди прибув святий князь Володимир із двома єпископами. Суздальці охоче хрестилися.

Після свого хрещення святий Володимир княжив у землі Руській двадцять вісім років і тридцять три роки сидів на престолі Київському; відійшов він до Господа 15 липня 1015 року вночі, в селі Берестові. Тіло святого князя поклали у мармурову раку і, гірко оплакуваний всім народом, який за життя називав його «Красним сонечком», святий князь Володимир був похований у Десятинному храмі.

Діти святого Володимира, яким він роздав уділи, дбали про поширення і ствердження християнства в підвладних їм областях. Так у Х сторіччі, крім Києва, Новгорода, Ростова і Суздаля свята віра була прийнята в містах Муромі, Полоцьку, Володимирі Волинському, Смоленську, Пскові, Луцьку, Тмутаракані та в землі древлянській.

Церковне шанування святого князя почалося на Русі ще раніше. Митрополит Іларіон, святитель Київський (+1053), у «Слові про закон і благодать» називає його «у владиках апостолом», «подобником» святого Костянтина, і порівнює його апостольські справи на Русі з благовістям святих апостолів.

Святкування святому рівноапостольному князю Володимиру встановлено святим Олександром Невським після того, як 15 травня 1240 року допомогою та заступництвом святого Володимира він одержав знамениту Невську перемогу над шведськими хрестоносцями.

Рекомендовано для читання:

Як язичницька земля стала Святою Руссю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *