ОБРАЗ РОЗП’ЯТОЇ ЛЮБОВІ

“Хрест без любові не можна мислити й уявляти: де хрест, там і любов.   У церкві скрізь і на всьому є хрести. Це для того, щоб все нагадувало нам, що ми у храмі Любові, Розп’ятої за нас”.

(Святий праведний Іоанн Кронштадтський)

 Хрест у житті православних християн займає особливе місце. Духовний шлях людини розпочинається з Таїнства Хрещення, під час якого священник одягає їй натільний хрестик як свідчення віри в Розп’ятого і Воскреслого Христа. З цієї миті все життя християнина проходить із хрестом і хресним знаменням. У православній аскетиці навіть існує таке поняття як “несення свого хреста”, тобто терпляче виконання Заповідей Божих упродовж усього життя. Про необхідність особистого подвигу Господь сказав так: «Хто не бере хреста свого (ухиляється від подвигу) і йде вслід за Мною (називає себе християнином), той недостойний Мене» (Мф. 10, 38). Завершує віруюча людина свій земний шлях також із хрестом – у руках і на могилі[1].

Наскрізним є символ хреста і в Богослужбовому житті Церкви. Хрест увінчує купол та іконостас храму; хрести ми бачимо на священних предметах: на престолі, на чаші, на ризах та ін. За своєю формою, розміром, матеріалом, оздобленням та стилем виконання хрести бувають доволі різні: від простого чотирикінечного хреста на церковній огорожі до Хреста, який є центральним образом сюжету «Страждань Христа» у монументальному розписі храмів

(рис. 1).

У річному циклі церковних Богослужінь є період, коли ми по-особливому вшановуємо Животворящий Хрест Господній. Це – період Великого посту, який покликаний підготувати нас до зустрічі свята Воскресіння Христового. Упродовж посту та Страсної седмиці Голгофа з Розп’яттям знаходиться в центрі храму, нагадуючи нам про те, якою дорогою ціною куплено наше спасіння (1 Кор. 6, 20).

Читаючи Євангеліє, ми переконуємося, що хресний подвиг Христа є центральною подією Його земного життя. Адже Своїми стражданнями Він змив наші гріхи, покрив наш борг перед Отцем Небесним або, мовою Писання, нас «викупив» (Мф. 20, 28).

До розп’яття Сина Божого хрест був знаряддям ганьби і страшного покарання. Але після Його страждань він стає символом перемоги добра над злом, життя над смертю, предметом радості, престолом, на якому звершилось спасіння роду людського[2] (Ін. 19, 30). Своєю кров’ю Господь освятив Хрест і зробив його провідником Божественної благодаті, джерелом освячення віруючих. Стародавні гімнографи назвали хрест втіленням любові: його вертикальний промінь – любов між Богом і людиною, горизонтальний – любов між людьми[3].

Православна душа, споглядаючи свого Спасителя і Господа прибитим до Хреста, повністю занурюється в таємницю добровільного розп’яття і смерті Начальника життя. Будь-яке зайве реальне зовнішнє враження, що збуджує чуттєвість, може завадити цьому духовному переживанню. Саме тому важливо, щоб композиція Страждань Христа була максимально лаконічною.

+  +  +

Канон образу «Розп’яття» вже давно сформований в іконописній традиції і може дещо варіюватись тільки в другорядних деталях. Розглянемо його більш предметно.

Восьмикінечний хрест відповідає історично достовірній формі Хреста, на якому було розіп’ято Господа[4]. На православному хресті, окрім великої горизонтальної поперечини, є ще дві. Верхня символізує табличку із зазначенням злочину. Так як Понтій Пілат не зміг придумати, як описати провину Христа, на табличці з’явилися слова «Іісус Назорей, Цар Іудейський» трьома мовами: єврейською, грецькою та римською (Ін. 19, 19-20). У Православ’ї цей напис має вигляд – IНЦI, у католицизмі латиною – INRI. Нижня поперечина – підпора для ніг Христа – символізує «мірило праведне», яким зважуються чесноти й гріхи всіх людей. Вважають, що нахил цієї поперечини вгору вказує на покаяння розіп’ятого праворуч Христа розбійника, який першим увійшов у Рай, а нахил донизу вказує на розбійника, що своєю злобою в останні хвилини життя ще більше погіршив свою лиху посмертну долю.

Варто зазначити, що в іконографії особливого значення надають не стільки формі самого хреста, скільки образу Іісуса, розіп’ятого на ньому.

До IX століття включно Спасителя зображували на хресті живим, воскреслим, переможцем смерті. Якщо ми вдивимося в древні зображення «Розп’яття», то нас вразить царський спокій Тіла Христового і особливо – Його Лику. Руки розтягнуті під прямим кутом до Тіла; немає напруги в ногах; Тіла, покритого тунікою, зовсім не видно; вся фігура Спасителя наче невагома (рис. 2).

Тут зовсім не проглядається бажання іконописця вразити своїм знанням анатомії людського тіла чи зворушити глядача й викликати в нього співчуття до Розп’ятого. Перед таємницею страждань Боголюдини завмирав тодішній іконник у побожному мовчанні й страхові. І те, що він насмілювався зобразити, повністю відповідало євангельській історії – смиренній, простій і зворушливій.

На православному хресті Христос не вмирає, а вільно простягає руки, долоні Його відкриті, наче Він хоче обійняти все людство, даруючи йому свою любов і відкриваючи шлях до вічного життя. Він – не мертве тіло, а Бог, і весь Його образ говорить про це.

Ця іконографічна традиція не збереглася на Заході, де починаючи з ХІІ століття стали з’являтися «Розп’яття», у яких художники намагались зобразити Христа, Який страждає на Хресті, в натуралістичних рисах Його обличчя і в позі тіла.

Західні живописці зображують Христа мертвим, іноді з потоками крові на обличчі, з кривавими ранами на руках, ногах і ребрах (рис. 4).

У фігурі Спасителя проявляється все людське страждання, муки, які довелося пережити Іісусові. Його руки провисають під вагою тіла. Його образ на такому хресті правдоподібний, але це зображення мертвої людини і немає ніякого натяку на торжество перемоги над смертю[5].

До XII століття візантійські та західноєвропейські художники писали «Розп’яття» з однаковою кількістю цвяхів – чотири. Тобто обидві руки і обидві ноги Спасителя були прибиті окремимо. Якщо ми звернемося до найдавніших зображень цього сюжету, то побачимо підтвердження цієї думки (рис. 3).

Зображення Христа зі схрещеними ступнями, прибитими одним цвяхом, вперше з’явилось як нововведення на Заході в другій половині XIII століття і до нашого часу є особливістю католицького «Розп’яття».

Закономірним є питання: з якої ж причини розійшлися східна і західна традиції в зображенні цієї іконографічної деталі? Православні пояснюють свої особливості зображення вірністю історичним переказам: Хрест, який привезла свята рівноапостольна цариця Єлена з Єрусалиму до Константинополя, мав сліди від чотирьох цвяхів, отже, ноги Христа були прибиті окремо. Для католиків підставою служать три священні цвяхи, що зберігаються у Ватикані.

На всіх образах «Розп’яття» чітко видно, що цвяхами прибито й руки Божественного Страждальця. Науковцями встановлено, що людині неможливо втриматися на хресті, якщо її прибито так, як зображують Христа. Дрібні кістки долонь у місці їхнього з’єднання не здатні втримати вагу людського тіла – воно зірветься. Проте, на православних зображеннях цвяхи вбито саме в долоні. Невже візантійці були незнайомі з «технологією» такої страти? Ні, адже відомо, що й після правління імператора Костянтина людей продовжували розпинати на хрестах. І справа тут, напевно, навіть не в історичному реалізмі, а в наповненні образу символічним змістом. Догматичне богослов’я вважає верхньою точкою “кенозису”, тобто Самоприниження Бога, – Голгофу. Логічно припустити, що найнижчою точкою людського падіння є розп’яття людьми Сина Божого. Людство вбивало ковані цвяхи в ті самі руки, які годували й напували голодних, зцілювали безнадійних, подавали людям благодать і підтримують саме існування всього світу. Пробиті долоні Спасителя є яскравою вказівкою на незмірну висоту Божественного смирення і разом з тим нагадують про божевільну зухвалість та невдячність людської гордині. Якщо б іконописці пішли шляхом «реалізму», змістивши цвяхи з долонь на місце, де вони були вбиті насправді, – цей сенс був би розмитим. Але він виявився настільки важливим для Церкви, що вона вирішила втілити його в каноні «Розп’яття».

Суттєвою деталлю, яка відрізняє православне й католицьке «Розп’яття», є терновий вінець. На більшості візантійських і руських пам’яток усіх століть вінця на голові Спасителя немає. Вважають, що авторство цієї деталі належить католицьким художникам, які стали зображувати вінець у XII-XIII століттях з метою посилити страдницький вигляд Розп’ятого.

Привертає увагу й нахил голови Спасителя. На православних зображеннях ми бачимо її похиленою до правого плеча, тоді як західні художники, слідуючи «реалізму», часто зображували голову, яка дивиться прямо на глядача, без нахилу. Православна іконографія мотивує поворот голови Сина Божого в бік до Богородиці тим, що Сама Пречиста символізує Собою все людство – заради вічного спасіння якого Христос дає Себе розіп’яти.

Слід також звернути увагу на два варіанти зображення очей Христа. В одному випадку очі закриті, в іншому (частіше в ранніх пам’ятках) – відкриті. Іконописці розставляли тут різні акценти: Спаситель із відкритими очима нагадує про Своє Божественне безсмертя, а із закритими – віддає життя за “овець Своїх” (Ін. 10, 15).

Також обов’язковою історичною та іконографічною деталлю всіх образів «Розп’яття» є пробите списом праве ребро Христа (Ін. 19, 34). Символічне значення рани, нанесеної Лонгіном Сотником, і крові й води, що з неї витекли, з древніх часів християнства тлумачать як символи святих таїнств – Євхаристії і Хрещення. Як Єву було створено з ребра, вилученого в Адама, так і два головних християнських Таїнства вилиті з пробитого ребра Христа – Нового Адама. На древніх «Розп’яттях» можна побачити ангела, який збирає в чашу кров і воду, що підкреслювало євхаристійний мотив сюжету (рис. 5).

Часто світські люди сприймають хрест як знак смерті, що підсилюється зображенням черепа з кістками у його підніжжя. Цікаво, що назва гори Голгофа в перекладі з древньоєврейської мови – «лоб», «череп». Згідно з тлумаченням святителів Василія Великого та Іоанна Златоустого, Голгофа називалась Лобним місцем саме тому, що під нею було поховано останки праотця Адама. Про це розповідають і багато апокрифів. У співпадінні місць поховання Адама й розп’яття Христа вчителі Церковні вбачали Божественний Промисл для наглядного розуміння слів апостола Павла: “Як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих. Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть” (1 Кор. 15, 21-22). За словами святителя Єпіфанія Кіпрського: “Кров Спасителя при землетрусі буквально омила мощі Адама, а духовно – прабатьківський гріх”[6].

Іноді на православних хрестах і сюжетах «Розп’яття» можна зустріти загадкові літери (рис. 6).

У ставрографії – дисципліні яка вивчає історію та іконографію хрестів – їх називають акронімами або «хресними абревіатурами». Ці написи – короткі коментарі обставин розп’яття Господа, сенсу Його хресної смерті. Наведемо для прикладу основні з них. Нам уже відомий напис на верхній горизонтальній табличці «I.Н.Ц.I.» – «Іісус Назорей, Цар Іудейський». На рівні лику Христа з обох боків розміщують написи «IС» «ХС», скорочення імені Іісус (з єврейської – Спаситель) і Христос (з єврейської – Месія, помазаник). «снъ бжїй» – «Син Божий»; «црь слвы» – «Цар Слави»; «ника» – «перемога»; «м. л. р. б.» – «місце Лобне рай бисть». Літери «к» і «т» вказують на копіє сотника і тростину з губкою. У підніжжя хреста «г. г.» – «гора Голгофа». Біля черепа на фоні печери «г. а.» – «глава Адамова». У традиційному хрещатому німбі Спасителя грецькі літери «ὁ – омікрон», «ὤ – омега» і «ν – ню» утворюють слово «ὁ ὤν», що означає “Той, Хто є”, або “Сущий” (рис. 1).

Це Ім’я, яке Бог відкрив пророку Мойсею на горі Синай (Вих. 3, 14), вказавши тим самим на самобутність, вічність та незмінність Божества.

+  +  +

Символічне прочитання образу «Розп’яття» не обмежує питань естетичного і психологічного характеру, бо один і той же символ може мати різне зовнішнє вираження, а, отже, й бути по-різному потрактованим.

Іконографічний символ багатовимірний і багатозначний; будь-яке його усічення та смислове обмеження веде лише до духовної збіднілості символіки, а потім і до її повної підміни декоративізмом. Звичайно, це не дозволяє нам говорити про право на існування в церковному мистецтві символізму “без берегів”. Мова про ті символічні значення, які не суперечать духу Святого Письма і догматам Православної Церкви.

Як навчають нас святі отці, у Церкві немає місця зайвому. Це стосується і  священних зображень. Ікона є наслідком Боговтілення, джерелом осягнення Божественної Премудрості, адже в ній все сповіщено небом і осмислено соборною свідомістю. І варто сказати, що сáме Православне «Розп’яття», виконане в канонічній традиції, і сьогодні має таку благодатну дію на наші душі й серця, тому що залишається в гармонійній відповідності до євангельської розповіді та богословського святооцівського розуміння хресних страждань Христа Спасителя – Розп’ятої Любові.

[1] «Хрест над могилою православного християнина – мовчазний проповідник блаженного безсмертя й воскресіння; піднятий з землі, він, підносячись до неба, знаменує собою віру християн у те, що тіло померлого знаходиться тут, у землі, а душа – на небі; що під хрестом приховано насіння, яке проросте для життя вічного в Царстві Божому» – [з “Настільної книги священнослужителя”].

[2] На Хресті відбулася битва між Богом і гордим Денницею, у якій Господь, приховуючись під виглядом немічної плоті, вийшов Переможцем. Подробиці цього духовного бою і Божественної перемоги залишаються для нас таємницею. Навіть Ангели, за апостолом Петром, не до кінця розуміють таємницю “викуплення” (1 Петр. 1, 12). Вона – запечатана книга, яку міг розкрити тільки Агнець Божий (Одкр. 5, 1-7).

[3] Зокрема про це ж каже творець Великого покаянного канону, святитель Андрій Критський, пов’язуючи хрест із межами любові: «Хрест є визначенням меж любові – висотою неба, глибиною землі, довжиною та шириною всесвіту» – [Четверток 4-й седмицы Великого поста //www.pravoslavie.ru/1654.html]

[4] Святитель Димитрій Ростовський пише, що коли Спаситель носив Хрест на Своїх плечах, тоді Хрест був ще чотирикінечним, тому що не було на ньому ще ні титла (таблички з написом), ні підніжжя. Не було підніжжя, тому що воїни не знали, до якого місця дістануть ноги Христові, тому не прилаштовували підніжжя, а зробили це вже на Голгофі. Також не було ще й титла на хресті, тому що, як повідомляє Євангеліє, спочатку “розп’яли Його” (Мф. 27, 35), а вже тільки потім “поставили над головою Його напис вини Його: Цей є Іісус, Цар Іудейський” (Мф. 27, 37).

[5] На думку мистецтвознавця і реставратора Анатолія Кокоріна: “Така чуттєвість і пристрасність повністю відсутні в стародавній православній іконі. Якщо і зображують на ній страждання і горе, то вкрай цнотливо і тактовно. Їх швидше відзначають, ніж зображують. У всьому цьому помітно відмінність нашої духовної традиції, що повертає душу від земного до небесного Божественною благодаттю, що з’єднувала матерію і дух воєдино «як вогонь і залізо», від західноєвропейської, що викривила поняття істинної духовності, відірвавши матерію від духу і нездатною поєднати їх воєдино в обоження. У православ’ї хрест – перемога, в середньовічному католицизмі – страждання. У православ’ї страждання «проминає», середньовічний католицизм затримується з цікавістю на ньому” – [“Древнерусская икона и культура Запада”. – М.: 2012. – 50-52 с.].

[6] Серебрякова Ю. В. Четвероевангелие. Распятие и погребение Спасителя //religion.wikireading.ru/2612

 

Ректор Кам’янець-Подільського іконописного духовного училища

Ієрей Вадим Гаджаман

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *