Протоієрей Тарасій Забудько. Новомученики та сповідники нашої землі

У людей, які мало знайомі з історією дореволюційної Російської імперії, надто часто існує переконання, що життя духовенства в ті часи було легким і безхмарним.

Дійсно, якщо взяти до уваги той факт, що православна віра була державною релігією імперії, а імператор називався “хранителем благочестя”, то можна прийти до висновку, що священство, як мінімум, користувалося певними привілеями. Проте насправді положення духовенства в Росії та, зокрема, в Україні до революції 1917 року було дещо іншим.

Так, матеріальне становище священика в кінці ХІХ на початку ХХ століття було більш-менш нормальним. В середньому заробітня плата сільського батюшки дорівнювала тій сумі, яку отримував державний чиновник середньої ланки. Часто міське духовенство було ще краще матеріально забезпечене.

Хоча в літературі того часу ми практично постійно знаходимо інформацію про те, що священики бідні й змушені якось підробляти. Особливо це стосується священиків сільських приходів. Таку ситуацію можна пояснити насамперед тим, що зазвичай батюшка мав багатодітну сім’ю, яка нерідко складалася більше, ніж з 10-ти людей. Прогодувати таку кількість домочадців, погодьтесь, було зовсім непросто. Саме тому більшість з них мала присадибне господарство.

Проте проблем у духовенства вистачало. Риба, як відомо, гниє з голови. Тому не дивно, що й відношення можновладців до Церкви в Російській імперії дуже часто залежало від позиції, яку займав глава держави. Так, вже за часів царя Іоанна Грозного, який створив у Олександрівській слободі щось на кшталт чернечого братства, ставлення до Церкви та її представників почало змінюватися від позитивного (яке спостерігалося за часів царя Олексія Михайловича) до негативного. Достатньо згадати, що саме за наказом Іоанна Васильовича опричник Малюта Скурат задушив митрополита Московського Филипа, а сам цар приймав участь у пограбуванні Новгорода, під час якого було розорено не один храм.

Петро І певною мірою продовжив лінію Грозного. Він зібрав навколо себе так званий “всешутійший собор”, учасники якого потішалися над Таїнствами та обрядами Церкви, влаштовували п’яні оргії та “вінчали” придворних клоунів. Саме Петро І почав запрошувати до Росії іноземців, які привозили на терени імперії не тільки свою культуру, але й релігію, зокрема, протестантизм.

Наприклад, німці, більшість яких були лютеранами та кальвіністами (протестантські релігійні течії Західної Європи), Православ’я сприймали як незрозуміле суєвір’я, священиків з бородами та довгим волоссям вважали дикунами, а Таїнства розглядали як магічні дії. Якщо до цього додати, що в ті часи керівна еліта імперії захоплювалася всім іноземним, то зневага до Церкви стає ще зрозумілішою.

Наведемо конкретні приклади. У 1750 році поміщик Чарторижський прийшов п’яним у вівтар храму села Любятово під Звенигородом і почав вимагати, щоб священик поступився місцем біля престолу його товаришеві по чарці, псаломщику, котрого цей священик відсторонив через п’янство від служби. Батюшка, звісно, відмовив. Наступного дня священика і його дітей за наказом цього поміщика жорстоко побили.

У тому ж 1750 році в Серпуховському повіті поміщик князь В’яземський зі своїми селянами побив священика, який вступив у конфлікт через крадіжку. Священик йшов у сусіднє село Мокре для звершення Таїнства соборування та мав при собі дароносицю зі Святими Дарами. Князь Іван В’яземський штовхнув ногою дароносицю, з якої випали Святі Тайни, і разом зі своїми селянами потоптав Їх ногами.

У 1764 році воронезький поміщик Єлагін запросив місцевих священиків з їхніми дружинами в гості. У себе вдома він наказав їх роздягнути догола і бив священиків смертним боєм. Викинувши їх з дому за ворота, сказав, що ця розправа буде повторюватися регулярно.

У 1770-х роках у Ярославлі відбулася гучна справа поміщика Безобразова, який дуже любив бити перехожих на вулицях цього древнього міста. Під руку йому потрапив священик, який ішов до будинку хворого, щоб причастити його. Батюшка виставив перед собою посудину зі Святими Дарами, яку поміщик вибив з його рук і потоптав ногами.

Це тільки мала дещиця тих прикладів, які ми могли б навести. Усі вони є доказом того, що “освічена” частина населення Російської імперії дуже часто вважала напади на Церкву та духовенство “правилом хорошого тону”. А тих, хто ставився до Православної віри по-іншому, нерідко сприймали як хворих людей (достатньо згадати Гоголя та Достоєвського).

Приблизно в середині XIX століття ситуація дещо змінилася. Реформи Олександра II позитивно вплинули на соціальні відносини, і відкритої жорстокості у ставленні до духовенства ми вже не спостерігаємо. Проте наслідки петровських часів ще давали про себе знати. Так зване панівне (“господствующее”) становище Церкви було ілюзорним і двозначним. Наприклад, Святий Синод очолював мирянин обер-прокурор, який міг бути навіть протестантом. Владна верхівка була пронизана масонськими та розенкрейцерськими ідеями, а більшість з тих, хто займав керівні пости в державі, водночас членствували у масонських ложах. Церква зазнавала суттєвих утисків з боку держави. Наприклад, було введено правила, которі забороняли приймати чернечий постриг людям молодого віку, відкривати нові монастирі, володіти майном, тощо. Саме тому Митрополит Київський і Галицький Арсеній у 1862 році писав: “Ми живемо в час жорстокого гоніння на віру й Церкву під виглядом підступного про них піклування”.

Тож не дивно, що певна частина духовенства побачила в революційних подіях 1917 року можливість для Церкви отримати свободу від державного контролю. Вони радо вітали нову владу, а також намагалися сприяти її ініціативам. Саме з цього духовенства пізніше виріс церковний розкол, ініційований КДБ під назвою “Жива Церква”, більш відомий як «обновленчеський розкол». Ці люди прагнули змінити церковні канони, ввести богослужіння розмовними мовами та відкинути все, що на їхню думку не виражало суті православної віри (наприклад, закликали заборонити іконостас, ввести одружений єпископат та допустити до участі в хіротонії в священика простих мирян).

Однак більша частина священства поставилася до революції як до державного перевороту, і нічого доброго ні в новій владі, ні тим паче в її ініціативах не бачила. Більше того, саме ця частина духовенства в умовах неймовірних гонінь змогла зберегти чистоту Православної віри і своїм мученицьким подвигом освятити нашу землю.

Отже, значна частина населення напередодні революції 1917 року ставилась до православної віри та духовенства в кращому випадку скептично. Коли ж революційні рухи сколихнули основи державності та знищили монархічний устрій імперії, цей скепсис подекуди переріс у відкриту ненависть, яка з часом заполонила всю землю, що колись називалась Святою Руссю.

Ми знаємо, що гоніння на Церкву в період з 1917 по 1939 роки були страшними. Але справжні масштаби цієї воістину духовної катастрофи можна  осягнути лише з огляду на конкретні цифри. За перші двадцять два роки радянської влади було розстріляно близько 200 єпископів, 123 724 священиків, майже 600 000 членів сімей священиків, репресовано близько п’яти мільйонів вірян. Також було зруйновано або зачинено чи перероблено під господарські приміщення 52 897 храмів, 25 593 каплиць, 1025 монастирів, 65 духовних семінарій та більше 400 духовних училищ. Цифри, як бачимо, дійсно страшні…

Але, як колись ще в третьому столітті написав церковний письменник Тертуліан, “кров мучеників — то є зерно Церкви”. Подвиг цілого сонму священиків та мирян, які перед лицем смерті не зреклися Христа, і сьогодні надихає нас та слугує прикладом справжньої віри в Бога та надії на Нього. Зрештою, перемогли не мучителі, а ті прості сільскі та міські батюшки та матушки, яких довго зневажали, на яких не звертали уваги та вважали їх людьми нижчого гатунку. Через їхнє життя ще раз справдилися слова апостола Павла, який сказав, що Бог обрав “немудрих” світу цього, щоб посоромити “мудрих”. Церква ще раз засвідчила, що для віруючої людини життя — це Христос, а смерть — надбання.

Протоієрей Тарасій Забудько

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *