Священномученик Димитрій Неровецький

Історія української православної церкви рясніє іменами духовних пастирів, які не шкодували здоров’я і сил, вірою і правдою служили рідному народові й вірі Христовій. Чимало з них поляг­ло в поєдинку з темними силами зла в часи безбожного режиму, коли стараннями войовничих атеїстів руйнувалися храми, а служителі церкви піддавалися жорстокому переслідуванню.

Через століття (а саме стільки виповнюється цими днями Великій жовтневій соціалістичній революції) приходять до нас імена священиків, безвинно убієнних більшовицьким режимом. Серед них – і світле ім’я нашого земляка священномученика Димитрія Неровецького, котрий майже сто літ тому знайшов мученицьку смерть у далекій і холодній єнісейській тайзі. Про нього ця розповідь.

МРІЯ ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ

Нинішньому кам’янецькому жите­лю, мабуть, і невідомо, що на почат­ку XX століття його місто, що перебу­ває зараз у ранзі звичайного райцен­тру, було центром губернії, яка про­стягалася на чималу територію і на півдні, зокрема, сягала причорно­морських степів. Населені пункти те­перішньої Вінницької та значна час­тина Миколаївської, Одеської й Кіро­воградської областей були підпоряд­ковані Кам’янцю й мали його за по­вноправну столицю.

Тут, у глухому степовому селі Ве­лика Мечетня Балтського повіту По­дільської губернії (тепер це територія Кривоозерського району Миколаївсь­кої області), 30 травня 1887 року й народився герой нашої оповіді Димитрій Неровецький. І дід, і прадід його, як і батько Дормидонт Мико­лайович, присвятили себе церковно­му служінню, були настоятелями храмів. їх у рідному селі було аж два.

Змалечку Димитрій щиро вірив у Бога, виростав допитливим юнаком, цікавився навчанням. Відвідуючи второкласну церковну школу в рідно­му селі, виявив такий потяг до знань, що закінчивши її 1903 року, був при­значений другим учителем церковно-приходської школи в селі Березів­ка сусіднього Гайсинського повіту на Вінниччині.

Заповітна мрія не лише побувати, а й жити і працювати в древньому Кам’янці, про який чув стільки ле­генд та оповідей, не покидала юного Димитрія. Його прохання про зачис­лення в церковний хор у тутешній архієрейський будинок було задоволене 14 травня 1904 року.

Тодішнє церковне життя на Поділлі було розміреним і добре облаштованим, повсюди будувалися нові хра­ми, відкривалися духовні заклади соціального та загальноосвітнього ха­рактеру. Успішно діяли духовна семі­нарія, чотири чоловічих і стільки ж жіночих духовних училищ. Зі звіту подільського губернатора імператору Миколі II дізнаємося, що подільська єпархія займала 1912 року перше місце в імперії за кількістю церковно-приходських шкіл і друге – за кількістю учнів, що в них навчалися.

Три роки перебування Димитрія в Кам’янці-Подільському були часом його духовного зростання. Тодішній подільський єпископ Никон благо­словляє талановитого юнака на екза­мен до випробувальної комісії. У жовтні 1907 року Димитрій успішно складає екзамен і дістає від священ­ного Владики призначення на посаду псаломщика в містечку Вільхівці, тепер село Новоушицького району, за 80 верст від Кам’янця.

 

ПОБОРНИК УКРАЇНСТВА

Єпископ Никон і тоді, і в майбут­ньому відіграв значну роль у долі Димитрія Неровецького. В часи сво­го перебування в Україні, зокрема на Поділлі, єпископ відзначався своїми незалежними поглядами на чимало сторін тодішнього громадського жит­тя, серед іншого – на національну проблему.

Із трибуни Державної Думи, депу­татом якої він був, прозвучали його рішучі виступи на захист прогресив­ної української інтелігенції в її бо­ротьбі за надання українській мові та культурі права бути офіційно виз­наними як самостійні явища духов­ної культури народу, В одному із них йдеться: «Важко усвідомлювати, що й до цього часу – заради бюрократії і абсолютно мертвих ідеалів русифі­кації – багата, талановита, квітуча і поетична Україна засуджена на ви­родження і повільне вимирання».

Єпископ Никон боровся і чимало зробив для впровадження викладан­ня української мови в початковій школі, зокрема для переведення всіх церковно-приходських шкіл на укра­їнську мову, створення українського букваря. І за це йому щиро вдячні українці.

Не всім у той час така діяльність подобалася. Не до смаку вона була політичному діячу того часу Володи­миру Ульянову-Леніну, який крити­кував єпископа у саркастичних за­мітках «Як єпископ Никон захищає українців», опублікованих 1913 року в тодішній газеті «Правда труда». Згодом ці замітки увійшли в 54-й том повного зібрання творів марксиста.

ЩАСЛИВІ ДНІ ЮНОСТІ

Та повернімося до нашого героя. В чарівному селі Вільхівці він виконує обов’язки псаломщика, а згодом і ди­якона у місцевій церкві. Час той був чи не найщасливішим у житті два­дцятирічного юнака. Тут до нього при­йшло і щире кохання. Архівні дані спо­віщають про реєстрацію шлюбу Димит­рія з його ровесницею селянкою Євге­нією Єфремівною Владишевською. Навесні 1909 року щаслива пара вже чекала народження свого первістка.

Перша світова війна 1914 року пе­рервала мирні плани. Бої вже гримі­ли і в Україні, перемістившись на лінію «Чернівці – Кам’янець-Подільський – Кременець». Потоки біженців, епідемії чуми та віспи… Тотальний голод. Зібралася в далеку дорогу й сім’я Неровецьких. Сподівалися на допомогу та заступництво єпископа Никона, який на той час очолював єнісейську єпархію.

ХОДІННЯ ПО МУКАХ

Багатоденною та надто вже виснажливою була подорож залізницею через всю країну для сім’ї Неровецьких. Хворіла Євгенія Єфремівна, страждали діти. Синові Борису виповнилося на той час шість, молодшому Вадиму – лише два роки.

Та всі біди, здавалося, вже були позаду. Владика Никон запропонував знайомому ще з Кам’янця церковнослужителю очолити прихід у тайговому селі Апан Канського повіту, порадив облаштуватися на новому місці з тим, щоб уже найближчим часом рукоположити диякона в ієреї.

Місце було не надто «хлібним» серед інших сільських приходів. Та саме тут сім’я сподівалася, насамперед, зажити спокійно, в звичних для неї умовах селянського побуту.

Хіба ж міг тоді навіть подумати Димитрій, що втікаючи стрімголов від голодної смерті, він згодом втрапить у не менш страшну смертельну пастку людського розбрату й ненависті, назва яким «революція» і «громадянська війна»? Вони наздоженуть його і тут, у сибірському краї.

ВІН УСІМ ПРИПАВ ДО ДУШІ

А поки що без зволікань почав мо­лодий священик налагоджувати цер­ковне життя. Його проповіді в місце­вому храмі, невеликому та вельми привабливому ззовні, відразу ж при­вернули увагу місцевих жителів. Навіть ті, хто раніше нечасто відвіду­вав храм Божий, потяглися сюди, щоб послухати змістовні проповіді батюшки. Вони зцілювали зболені душі вірян, заспокоювали їх, давали поживу серцю й розуму. Авторитет і повага до священика зростали.

Про надзвичайно добру душу отця Димитрія ще донедавна часто зга­дували старожили села, що вже, на жаль, почили в Бозі, — М.Є. Маланкіна, Є.С. Кукліна, Л.І. Чухломіна. Місцева мешканка П.А. Дяченко розповідала про цікавий випадок, що стався одного літа в сусідньому селі Байкан. Село це дощі, що йшли по­всюдно, вперто обминали. Земля висохла, порепалася. Прихожани прийшли до батюшки за порадою. Він запропонував усі криниці обкласти дерниною. Почалася церковна служ­ба, полинули до Всевишнього молит­ви про допомогу. І на небі раптом з’я­вилися хмари й пішов дощ.

Отця Димитрія часто запрошува­ли на .требу в навколишні села, про­сили настанов у важких життєвих ситуаціях, радилися і в господарсь­ких питаннях. Він вів і активну ви­кладацьку роботу в Апанському і Зимниківському міністерських од­ночасних училищах.

НЕПОКІРНИЙ СВЯЩЕНИК

А тайговими хащами вже шастали зграї білих і червоних партизанів. І ті, й інші відзначалися особливою жорстокістю. Червоні, до того ж, роз­почали гоніння на релігію, втовкма­чували на кожному кроці, що немає Бога на небі, полювали на церков­них служителів.

Не до вподоби їм прийшовся і но­вий апанський священик. Якийсь він не такий, як усі. З людьми живе по-доброму, ні з ким не свариться, однаково ставиться і до білих, і до червоних, дає прихисток як тим, так і іншим. Він годує, лікує, очищає від скверни людської. Ще й заявляє при цьому: «Для мене ні червоних, ні білих немає. У мене є одне поняття – люди». Зрікатися релігії й не помиш­ляє.

Вже кілька разів вдиралися вечо­рами до його оселі представники но­вого порядку, тягли нещасного ба­тюшку до сільської управи, тримали в холодній. Та все дарма. Не йде він на жодні компроміси.

ЙОГО ЗАКАТУВАЛИ В ТАЙЗІ

От і прийшов той фатальний вечір, що став останнім у житті отця Димит­рія. Ось рядки одного з архівних до­кументів: «Отця Димитрія взяли більшовики в суботу, на першому тижні Великого посту, після вечірньої служби, щойно він повернувся з церкви в рідну домівку, пройшов у спальню, щоб зняти рясу, як за ним без попередження увійшли двоє з гвинтівками. Об’явили, що він ареш­тований, вивели на вулицю. Отець Димитрій думав, що його поведуть на черговий допит і навіть не встиг повідомити про своє відлучення до­машніх. Та помилився…».

Було це напередодні весни 1919 року. Перед нами постає моторошна картина жорстокої розправи над без­невинною людиною. «Біля сільської управи, – свідчить далі архів, – сто­яли сани. В них і заштовхнули Димитрія. Попрощатися з сім’єю, одяг-

ти щось тепле йому не дозволили, довелося їхати в благенькому підряснику. Від’їхавши на околицю Апана, отця роздягли до білизни, зняли з нього валянки, а потім при­в’язали мотузкою до оглобів, поруч з конем. Отцю довелося бігти узбіччям дороги по глибокому снігу, роз­дягненому, в одних шкарпетках. Звичайно, він за конем не встигав, защораз спотикався й падав у наме­ти, його тягли на мотузці, а люди-звірі били нагайкою, прикладами гвинтівок, піднімали й знову пога­няли коня. І так довгих 12 кілометрів. Отець остаточно вибився з сил».

Попереду на служителя церкви че­кали ще жорстокіші катування. В одній із хат його посадили на лавку й почали припікати тіло палаючими головешками. Від неймовірних страждань людина втратила розум. «Де моя шапка? Де мої рукавиці?», – раз за разом запитував Димитрій. А у відповідь йому чулося: «Ось по­чекай ще трохи, будуть тобі і шапка, і рукавиці! Вмить зігрієшся!». Роз­логий п’яний регіт наповнював кім­нату.

Озвірілі більшовики знову виве­ли отця Димитрія на вулицю, при­в’язали до оглоблів. Та бігти він більше не зміг. Напівмертвого його кинули в сани й повезли. Потім, роз­дягнувши догола, продовжили кату­вання. А прикінчили пострілами з гвинтівки.

Вимучене тіло святого отця лежало в снігу до весни. А як почали танути сніги, до нього знову повернулися кати. Хотіли замести сліди свого зух­валого злочину. Та це їм не вдалося. Місцеві жителі до деталей прослідку­вали мученицький маршрут і пере­дали землі останки страждальця. А згодом на місці розстрілу з’явилася могилка. У тайговій хащі постав со­сновий хрест, до його підніжжя при­несли квіти.

«ВІН НЕ ЖИВ, А ГОРІВ ЗАРАДИ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ»

Перша детальна розповідь про мученицьку кончину отця Димитрія з’явилася вже того ж таки 1919 року в сьомому номері журналу «Енисей­ские епархиальные ведомости». Бла­гочинний Канського округу малює нам цілісний портрет ієрея і мучени­ка: «Отець Димитрій як людина був дуже хороший, як служитель церкви – дуже старанний, незамінний това­риш по службі. До прихожан завжди ставився з любов’ю і дні свої прожив зі всіма в мирі і згоді, своєю релігійністю і абсолютною тверезістю був для всіх прикладом».

«Йшов він у житті, – сповіщає жур­нал, – своїм прямим шляхом, не роз­кланювався ні наліво, ні направо, а дивився лише вгору. Тобто на небе­са. В цьому була його головна вина перед партизанами».

«Людина вельми обережна в житті, – сповіщав релігійний часопис, – м’який у висловлюваннях, поступ­ливий у розмовах, він не входив у компроміси в питаннях віри, в пи­таннях церковних».

Сибір неісходима, за висловом Тараса Шевченка, шанує його. Тепер про духовний подвиг отця Димитрія у приєнісейських краях знає і старий, і малий. Його належно поціновано. 2000-го року церквою серед 16 цер­ковнослужителів Красноярського краю його причислено до лику святих. На його честь складена служба богослужіння, написана ікона, діяння свято­го вивчають у школах і вишах. Про святого отця Димитрія Неровецького зняті фільми й написані книги. Організовуються духовні паломни­цтва до його могили й храму, де він служив. Красноярською єпархією за­сновано медаль трьох ступенів на честь священномученика отця Ди­митрія, яку вручають за особливі за­слуги перед державою духовним і мирським особам.

ПОВЕРНЕННЯ ЧЕРЕЗ САХКАМІНЬ

І прикро, що тільки в рідних краях Димитрія, на Поділлі та й усій неза­лежній Україні про нього майже нічо­го не відомо. І ось приємна новина: святий Димитрій почав нарешті своє тріумфальне повернення’ до нас, у рідні краї. І перші свої кроки він ро­бить через навстіж відчинені двері селища Сахкамінь, що розташувало­ся на краєчку району, в улоговині високих товтр.

Вже сам вигляд сучасного Сахкаменя – наймолодшого в районі сели­ща – свідчить про те, що живуть тут люди небайдужі, талановиті, які свої­ми руками й розумом прикрашають рідні оселі, пестять городи, дбають про дітей, їхнє майбутнє. І не якісь там сірі атеїсти, що позбавлені святих загальнолюдських ідеалів.

Вже при в’їзді з боку Кам’янця не­одмінно звернеш увагу на католиць­кий костьол на пригірку. А на проти­лежному боці, неподалік залізниці, здійнялися куполи православного храму святого апостола Фоми.

Ось уже понад двадцять років пра­вить тут службу отець Петро Забродський, Ще зовсім молодим із матуш­кою Надією Леонідівною приїхав він сюди після закінчення найпрестижнішої і найголовнішої в тодішньому СРСР духовної семінарії й відтоді денно й нощно вершить у цих місцях свій духовний подвиг.

Уродженець західноукраїнського робітничого міста Борислав, що зна­йоме кожному з нас ще зі шкільних підручників завдяки співцеві того краю Іванові Франку, став він тут рід­ним і близьким, Завдяки сприянню отця та його дружини Надії Леонідів­ни повертається із забутая світлий образ страченого святого отця. Активістам сахкамінської церкви, зокре­ма завідувачу сільської бібліотеки Валентині Ткач, вдалося встанови­ти зв’язок з родичами святого Димит­рія, сім’єю Жанни Миколаївни Владишевської з Тернополя, яка й запо­чаткувала встановлення родового дерева родини матушки і священно­мученика. Значний ефект дав елек­тронний вихід на духовників Крас­ноярського краю, тамтешніх краєз­навців і дослідників релігії в єні­сейській єпархії.

Велику роботу в зібранні матері­алів про священномученика здійс­нив ентузіаст пошукової діяльності, публіцист, автор книг та сценаріїв фільмів з історії і культури Сибіру, історії православ’я Геннадій Малашин – професор, керівник інформа­ційно-аналітичного відділу Красно­ярської єпархії. Тепер він успішно завершує роботу над проектом. «Він не жив, а горів заради церкви Хрис­тової», присвяченому дослідженню біографії і життя новомученика Ди­митрія Неровецького.

Проведено велику роботу зі вста­новлення фактів життя і діяльності святого, прослідковано життєві шля­хи його близьких і родичів, зокрема дружини і дітей. Як виявилося, після повернення в Україну 1921 року ма­тушка Євгенія жила й працювала в селі Катеринівка Дунаєвецького ра­йону. Ростила й навчала і своїх, і сільських дітей, бо працювала вчи­телькою. Старший син Борис пішов стопами матері, став педагогом. Та, на жаль, загинув на фронтах Другої світової війни. Молодший, Вадим, жив і трудився з сім’єю в селі Тимків Новоушицького району. У подружжя народилася донечка Оля. Ставши до­рослою, вона довгий час працювала в сахкамінському дитячому садоч­ку «Малятко».

Мало не щодня з’являються нові факти з життя й діяльності святого Ди­митрія, адреси його нащадків. Чима­ло прямих родичів матушки Євгенії живуть і працюють у Кам’янці-Подільському, на Дунаєвеччині й Тер­нопіллі. Нещодавно з їхньої ініціати­ви було звершено поминальну пана­хиду на могилі матушки в селі Кате­ринівка, яку очолив отець Петро Забродський.

У своїй проповіді отець Петро ска­зав, що сьогодні священномученик Димитрій зібрав своїх рідних, а че­рез них і ми стали його родиною, бо сахкамінський храм першим в Ук­раїні прийняв та прославив його тру­ди й подвиг во славу святої право­славної церкви.

Храм у Сахкамені не так давно прикрасила ікона священномучени­ка Димитрія, майстерно написана кам’янецьким іконописцем з благо­словення правлячого архієрея, мит­рополита Кам’янець-Подільського і Городоцького Феодора.

Як бачимо, віруючі Сахкаменя пам’ятають святого Димитрія. Хоті­лося б, щоб і в інших храмах Кам’янеччини наслідували благородний приклад сахкамінців. Це б дало змо­гу пришвидшити прихід священно­мученика в рідні краї. І віриться, що він таки повернеться додому, осяя­ний німбом благородства і честі.

ДЕ СТАЛІН З ЛЕНІНИМ СИДІЛИ

Цей затишний сквер у самому центрі Кам’янця, навпроти колиш­нього обкому партії, а тепер будівель­ного коледжу, запам’ятався мені ще з дитинства, коли спекотного літа 1948 року я разом зі старшим братом Ана­толієм вперше відвідали місто над Смотричем, напівзруйноване недав­німи бомбардуваннями, та все ж чарівне й привітне. Привернула ува­гу нас, селюків, бронзова скульптура в сквері неподалік парку, що зобра­жала двох вождів революції. Як живі, вони присіли в затінку на лаві та про щось зосереджено радилися.

Нестримні вітри часу безжально змели ту скульптурну композицію, замість неї в іншому кінці скверу виросла потворна дерев’яна повітка, звідки від рання до смеркання долі­тали дзенькіт склянок та п’яні вигу­ки місцевих випивох – на всю по­тужність тут працювала одна з чис­ленних кам’янецьких забігайлівок.

І звідки ж було знати мені й моїм друзям по навчанню в місцевому культосвітньому технікумі, що саме тут ще кілька десятиліть тому сяяли бані величного собору Олександра Невського, так безжально знищеного владою будівників «нового світу» і по цеглині розтягнутого новоявленими мародерами? Саме тут розпочи­нав свою духовну кар’єру після пе­реїзду до Кам’янця майбутній вели­комученик отець Димитрій, співаю­чи в церковному хорі.

Наче чудодійний Фенікс із попелу на цьому ж місці, поряд з готелем «Ук­раїна», долаючи лавину часу, знову постав через десятиліття величний храм у своєму первозданному ви­гляді, виблискуючи на сонці позоло­тою. Долинають звідти звуки церков­них дзвонів і духовних псалмів, що славлять Всевишнього. І здається, що й голос безвинно убієнного отця Ди­митрія і досі лунає в тому храмі.

МОЛИТВА ІЗ БЕРЕГІВ ЄНІСЕЮ

Завершити цю розповідь хотілося б словами молитви, сотвореної на честь невинно убієнного отця Димитрія. Че­рез сто років повертається він на рідну землю. Тож хай прозвучить вона в пе­рекладі зі старослов’янської мови, «Святий новомученику, ієрею Хри­стовий Димитре Апанський! Дивний пастирю і доблесний воїне Христовий! У дні гоніння лютого на віру право­славну, яко істинний пастир, явився ти, Хресний шлях пройшовши, і тако вінець мученицький здобув, а з ним і благодать, молися же за нас. Нині ж зглянься на нас, що із сокрушенним серцем до тебе призивають. Також тим, хто в людській допомозі зневі­рився, до тебе ж із теплою вірою приходять, зцілення подавай їм неоскудно, зміцни душі наші маловірні. Попро­си в Бога для землі нашої родючості й дощів мирних та повітря благодат­ного. Церкву нашу твоїми молитва­ми огороди від єресі й розколів і всім же вірним гріхів прощення попроси. Хай славлять Дивного у святих Своїх Господа Бога і Спаса нашого Іісуса Христа і Пречисту Матір його, і твоє тепле заступництво, завжди, нині й повсякчас во віки віків. Амінь!». 

В’ячеслав ВОЛОХІВСЬКИЙ, публіцист
(за матеріалами книги історика та публіциста Геннадія Малашина)