Інтерв’ю з Митрополитом Кам’янець-Подільським і Городоцьким Феодором

— Владико, ми вже стоїмо на порозі Великого Посту. Це благодатна пора для вірян.

Багато людей чекають із великим нетерпінням цього періоду в році. Розкажіть, будь ласка, чому Православна Церква так свято береже традицію дотримання постів, адже у сучасному світі багато хто вважає піст пережитком минулого і навіть відверто засуджує?

— Піст… Піст — це, передусім, установа Церкви. Це апостольська заповідь. У 69 правилі апостольських постанов сказано, що кожен християнин — чи то мирянин, чи то священнослужитель — має дотримуватись посту впродовж усього  року, особливо в середу та пʾятницю. Піст є настільки важливою складовою нашого християнського життя, що той, хто не дотримується посту, за словом святих отців, не є християнином. Звичайно, виходячи з цього, ми маємо дотримуватись пісних днів. Піст — це не просто утримання від певного виду їжі. Піст направлений на те, щоб уберегти себе від зла, адже головне завдання християнина полягає в тому, щоб удосконалювати себе. Виконати це завдання, звісно, нелегко. Зважаючи на те, що людина складається не лише з тіла, але й з душі, ми й надаємо таке важливе значення посту, оскільки те, що відбувається з тілом, впливає на душу. І навпаки — те, що відбувається в душі на рівні помислів, відчуттів сердечних, потім впливає на тіло. Піст ділять на тілесний і душевний. Тобто християнин має не лише дотримуватись певних обмежень у їжі, але й навести лад на душевному рівні, в розумній частині своєї душі. Тому повноцінний піст — це гармонія в тілі й у душі. Коли відбувається така взаємодія, тоді людина й приходить до того необхідного стану, в якому вона здатна правильно себе поводити й зреалізовувати ті духовні завдання, які перед нами ставить наша віра. А головним завданням є освячення тіла й душі, бо саме так відбувається наше вдосконалення. Це, у свою чергу, забезпечує умови для отримання благодаті Святого Духа, яка єднає нас із Господом, відкриває глибину нашого життя, зміст духовного життя і забезпечує правильний духовний розвиток. Піст — це стриманість. А стриманість — це завжди хороше правило, її ще в далекі античні часи вважали однією з чеснот поряд із мужністю та мудрістю.

Людина залишається людиною незалежно від того, у якому часі вона живе. Вона завжди потребує благодаті Божої, від якої залежить подвиг самовдосконалення і спасіння. А цей подвиг неможливо звершувати без посту. Тому, навіть сьогодні у ХХІ столітті звершується процес нашого спасіння за тими самими духовними законами, що й і 2 тисячі років тому назад, бо сутність людини з її вадами та потребами не міняється. Отож, людина, яка не усвідомила значення посту, ще не наблизилась  до розуміння християнської віри й мети християнського життя. Нам набагато простіше сказати, що в нашому житті це щось неважливе і непотрібне замість того, щоб розібратись у розумінні важливих релігійних істин. Такий підхід, який спрощує бачення наших духовних проблем, проблем нашого життя, є дуже примітивним. Найпростіше користуватися ним і жити так. Так високі завдання роблять наше життя складним, але вони відкривають нові горизонти, виводять людину на інший рівень духовного життя і сприяють її освяченню.

— Багато святих подвижників вважали піст могутньою зброєю як у боротьбі з власними пристрастями, так і в боротьбі з тим, хто їх посилає, – з ворогом роду людського. Чому піст має таку силу?

— Святі отці називають вісім основних пристрастей: черевоугодництво, блуд, сріблолюбство,  гнів, печаль, зневіра, марнославство, гордість. Перші дві пристасті пов’язані з нашим біологічним життям, із нашим тілом. А п’ять інших відносяться до стану нашої душі. Тому, відповідно, пристрасті називають тілесними або душевними.

Потреба в харчуванні для підтримки життєдіяльності нашого фізичного існування є природною і не є чимось гріховним. Проте цю потребу або інстинкт можна зробити гріховними тоді, коли вони виходять за свої межі, коли виникає бажання отримати задоволення. Тоді це вже називається пристрастю черевоугодництва. Закріпивши цю пристрасть, ми відкриваємо простір для появи інших пристрастей. Таким чином пристрасть черевоугодництва сприяє тому, що людині легше перейти до іншої пристрасті – блуду. І так, наче ланцюгова реакція, одна пристрасть породжує іншу, адже між ними існує саме такий внутрішній зв’язок, як і між християнськими чеснотами, коли одна чеснота сприяє появі іншої.

Диявол при тому всьому, що він і не їсть, і не пʾє, і не спить, має гординю, яка  спотворює його ангельську природу і робить богоборцем. Тому, скажімо, можна утримуватись від певної їжі, можна формально дотримуватись посту, але якщо не навести лад у своїй душевній діяльності, то тоді цей піст нічим не допоможе – він може навіть зашкодити. Одного разу диявол з’явився преподобному Макарію Великому і сказав: «ти постишся – а я зовсім не їм, ти пильнуєш – а я зовсім не сплю, єдине, чим ти мене перемагаєш, – це смиренням».

Перед християнами, особливо під час посту, постають різні перешкоди, які йдуть не тільки від людської природи, від якихось слабкостей, немочі, але вони також ідуть і від диявола, тому Христос одного разу сказав своїм учням, коли вони не могли зцілити біснувату людину, що рід цей можна вигнати тільки молитвою і постом. Іншого разу учні Іоанна Хрестителя зауважили Христу, що Його учні не постять так, як постять вони і фарисеї. На що Христос відповів, що в них немає потреби постити, бо з ними Наречений, але коли забраний буде від них Наречений, тоді й вони поститимуть. У цих словах є вказівка на те, що лише коли апостоли сповна усвідомлять зміст християнського життя, тоді й зможуть оцінити подвиг посту. І саме з цього моменту розпочнеться звершення цього подвигу. Піст таким чином буде необхідний для того, щоб духовно вдосконалюватись і боротися зі злом, боротися з тими спокусами, які йдуть не тільки від плоті, але й від диявола. у цьому й полягає необхідність посту.

— Як слід поводити себе з рідними й близькими нам людьми, якщо ті не дотримуються посту? Чи потрібно спонукати їх до посту? Якщо так, то як правильно це робити?

— Тут обовʾязково треба зважати на те, ким є наші рідні й близькі: чи вони християни, чи ні, чи поділяють наші погляди якоюсь мірою, чи зовсім не поділяють. У християнській сімʾї це нормально, коли всі однаково сприймають піст — як правило, яким треба користуватися в нашому християнському житті. Якщо це діти, то їх поступово треба привчати до посту. Приклад батьків заохочує дітей. Буває так, що батьки навіть стримують дітей. Знаю такі сімʾї, де дітям ще немає семи років, а вони вже постять нарівні з батьками. Батькам треба зробити так, щоб діти прагнули цього самі, а не примушувати їх. Так, є такі ситуації, коли, дійсно, чоловік чи дружина не хоче дотримуватись посту, чи діти, або родичі, які живуть у сімʾї. Тоді це дуже складно, коли є відчуття того, що піст не сприймається і наша пропозиція щодо посту призводить до якогось конфлікту. Цього не варто робити. Якщо ми дійшли до усвідомленя необхідності посту, його треба дотримуватись, але це не має бути перешкодою для вживання їжі нашими близькими, з якими ми живемо. Можливо, у якийсь визначальний, відповідальний момент навіть треба поступитись якимись своїми переконаннями, щоб показати смирення і нашу готовність зрозуміти цих людей. Щоб показати, що піст – це не є завдання для наших рідних, коли ми говоримо про потребу в пості, а це необхідність для кожного християнина, тому що в цьому — велика користь для душі.

Є цікавий приклад у житії Паїсія Афонського. До нього звернулась одна глибоко віруюча жінка, яка почала скаржитись на те, що її чоловік до храму ходити не хоче, постити не хоче, молитись не хоче. Він дав їй унікальну пораду: зроби макіяж, запрошуй чоловіка до ресторану, в неділю до церкви не йди, запропонуй йому піти десь на концерт чи в розважальний заклад, спеціально для себе не готуй пісну їжу, їж те, що готуєш для чоловіка. Вона так і вчинила. Чоловік став дивуватись — щось не те відбувається з дружиною. Зрештою він сам пішов до духівника і став жалітись на свою дружину, що вона щось не так робить. Так дружина змогла звернути увагу на ті духовні проблеми, які треба вирішувати разом, і на те життя, яке їм, як християнам, потрібно вести. Проте, такі експерименти потрібно робити за порадою із благословення духівника.

Тому, безумовно, навʾязувати піст не потрібно, все залежить від стану сімʾї, від віри. Взагалі, святі отці кажуть, що міра нашого посту залежить від міри нашої віри. Треба, щоб ми постили з любовʾю, а не егоїстично. Тобто, десь у нас є усвідомлення того, що потрібно дотримуватись посту, але ми розуміємо, що робимо це неохоче. Ось тут треба не перебільшити свої зусилля і свою ревність, тому що це користі не принесе. Треба виховувати таке ставлення до посту, щоб дотримуватись його охоче, з любовʾю. Ось це — міра правильного посту. Тому нехай трохи в чомусь ми будемо відставати від виконання уставного правила, але у нас буде правильне ставлення до посту. З одного боку, ми будемо усвідомлювати, що ми недосконалі у виконанні цієї Заповіді Божої, з іншого боку, ми будемо через це смирятись. І я думаю, що коли ми будемо смирятись, то поступово вийдемо на такий духовний рівень, що зможемо тоді з радістю зробити більше, ніж на це ми здатні сьогодні.

Тож у сімʾї треба дуже обережно до цього ставитись, а взагалі — треба радитись із священником, духівником, описуючи ті обставини, що склалися.

— Що робити людям, які хочуть, але за станом здоров’я не можуть дотримуватись посту?

— Знову ж таки, щоб таке рішення було прийнято об’єктивно, треба радитись із духівником, священником. Можливо, є такі проблеми зі здоров’ям, що варто утриматись від посту. Я, скажімо, якщо не бачу якихось крайнощів у ставленні до посту, а внутрішню потребу постити навіть у стані хвороби, не буду перечити бажанню людини. Це її вибір, її право. Хіба вже буде щось дуже серйозне, тоді пораджу людині вчинити по-іншому: з розумінням поставитись до своєї хвороби і об’єктивно оцінити свою здатність тримати піст.

Якщо людині важко постити за станом здоров’я, то їй слід акцентувати свою увагу на душевному пості. Таким чином компенсувати фізичний піст. Отже людина має більше смирятися, утримуватись від слів, які можуть образити іншого, утримуватись від емоцій, які спричиняють дискомфорт іншій людині, більше звертатись із молитвою до Бога, її розум має більше бути заповнений духовним змістом.  

— Владико, під час посту трапляється таке, що деякі люди стають більш дратівливими. Що робити їм у такому випадку і як себе поводити, коли такі люди є в нашому оточенні?

— Ми іноді дратуємось і часто навіть не усвідомлюємо, через що. Просто буває так, що щось нам не вдається. Це вказує на те, що ми перебуваємо у не зовсім правильному душевному настрої, який виявляє наші певні внутрішні духовні проблеми. Коли ми так хворобливо реагуємо на щось? – Коли нам щось не подобається. Коли ми чимось незадоволені. І так неврівноважено ми проявляємо своє незадоволення. Я думаю, це треба використати для позитиву. Якщо ми фіксуємо якісь свої недоліки, слабкості, то це треба прийняти як факт. Отже у нас не все гаразд, у нас є якісь проблеми. А якщо є проблеми, то треба їх вирішувати. Треба подумати, як їх позбутись, як їх вирішити. Подумати, як повернути цю ситуацію на користь. Насамперед, це смиряє і змушує визнати, що ми є недосконалими. Виправлення починається саме з цього усвідомлення. А піст у цьому допомагає. Якщо ж у нас не буде усвідомлення того, що ми недосконалі, що нам треба виправлятися, то ми нічого не зробимо корисного, ми не зможемо духовно рухатись уперед.  Можливо, ми дратуємось, виказуємо незадоволення, бо нам наступили на хворий мозоль. І треба не піст звинувачувати! Як говорив один духівник, коли у людини хворий шлунок, а вона зʾїла солоний огірок, то нерозумно звинувачувати солоний огірок. Собака, коли її бʾють палкою, кидається не на того, хто її бʾє, а на палку. В цій ситуації людина може також себе дивно поводити — бачити причину дратівливості у тому, що вона постить. Ні, не піст є причиною. Піст тільки виявляє проблему. Це — своєрідний ліхтарик, який у наших темних закутках душі висвітлив усі болячки, на які треба звернути увагу і які потрібно лікувати. Так що і в такому випадку з негативу можна добути користь. Це допомагає нам краще мобілізувати свої внутрішні духовні сили, щоб і надалі займатись процесом самовдосконалення. Це говорить нам також про те, що хоча ми й не досить готові до несення посту, але все одно певною мірою повинні його виконувати.

Дратівливість під час посту може свідчити ще й про інше. Усе залежить від того, наскільки людина готова до здійснення подвигу посту. Можливо, їй треба починати з чогось меншого. Може бути так, що людина не розрахувала свої сили і тому з’явилась така реакція. Але кожну ситуацію треба розглядати індивідуально, хоча у більшості випадків саме так і буває, що подразнення, яке викликає піст, є природною реакцією на те, що наша фізична сутність не хоче вторгнення в її межі, не хоче коригування, якого потребує душа для того, щоб панувати над тілом. Адже завданням посту є підкорити розумній частині людини (душі) тіло. Чому так складно зрозуміти значення посту для людей невіруючих або мало церковних? – А тому, що у них відсутнє повноцінне уявлення про розумну і безсмертну душу, її інтереси, її запити. Адже суть людини якраз у душі, а не в тілі. Тіло — це всього лиш одяг душі. І якщо ми усвідомимо, що гідність і цінність людини, її самосвідомість знаходяться в душі, то тоді ми зрозуміємо й претензії душі до тіла. Тобто, вона ніби говорить: “Послухай, ми повинні жити правильно, ми повинні вибудувати такі стосунки, щоб ти мені не заважало, а я тобі точно не заважатиму”. Хоча, може й таке бути, коли душа заважає тілу, якщо ми засвоюємо неправильні ідеї, неправильні думки. Треба, щоб кожна складова людини: її фізична та духовна природа, – зайняли своє належне місце і  перебували в гармонії й благодаті Божій. 

— Рекомендації щодо вживання певної їжі під час посту публікують у багатьох православних календарях. Наші читачі цікавляться з приводу розбіжностей у календарях, які вони помітили під час Різдвяного посту.

Так у передріздвяний піст за трапезою часто дозволено вживати рибу. Проте за уставом після 19 грудня рибу можна вживати тільки в суботу та неділю. Але, наприклад, у черкаському календарі є відповідна позначка і біля 23 (понеділок), 26 (четвер) і 31 (вівторок), а в інших календарях — біля інших дат. Це бентежить людей. Чому такі відмінності? Чи не можна у нашій єпархії публікувати наш календар, щоб ми були певними щодо того, як правильно? – запитують читачі.

— Є Типикон — загальноцерковний устав, відповідно до якого в суботу та неділю в період Різдвяного Посту постійно дозволено рибу, окрім періоду за пʾять днів до Різдва Христового. У вівторок і четвер дозволено рибу, коли є полієлейні служби. У понеділок, середу та п’ятницю — коли великі свята. Це загальний устав. На мою думку, знаючи загальний устав, чи варто для конкретної єпархії створювати свій календар. Якщо правлячий архієрей вважає, що в цьому є потреба, є якісь запити, то це, можливо, і виправдано. Я, наприклад, не зовсім сприймаю оці так звані позначки. Можливо, вони полегшують якось людям розуміння особливостей пісних трапез, але краще запитати священника, якщо щось незрозуміло. Тим паче, ми знаємо, що окрім календарних позначок, багато людей користуються особливим підходом до посту з урахуванням стану здоровʾя, віри, церковності і т.д. Тому тут все в календарі не позначиш. Всеодно будуть питання. А якщо спецільна календарна комісія Черкаської єпархії вирішила таким чином якісь свої внутрішні питання, це їхній підхід. Я не бачу в цьому потреби, оскільки є загальні правила. А, крім того, в більшості випадків людина в наш час потребує індивідуального підходу, що і треба вирішувати з допомогою священника, який є у кожному приході.

 — Владико, досить часто буває так, що одні люди ретельно вивчають написи на упаковках продуктів харчування, щоб не придбати і не з’їсти скоромне. Інші — ставляться до обмежень у їжі не так строго, говорять, що головне — це постити духовно, наводячи як аргумент слова “милості хочу, а не жертви”. А як Ви вважаєте? Чия позиція є для Вас більш прийнятною?

— Якщо простіше подивитися на цю проблему, то, як на мене, якась дрібʾязковість зʾявляється тоді, коли ми вникаємо в букву, а не в дух Закону. У нас інколи зʾявляється старанність, щоби роздивитись на упаковках продуктів харчування, чи є там щось молочне або щось інше скоромне. Думаю, що це зайве. Хоча є така чутлива совість, що коли людина побачить у вмісті продукту щось скоромне, то не може його їсти. Це добре. А от коли людина при цьому засуджує інших, хто це їсть, то це вже ненормально. Апостол Павло наставляє, що коли ви приходите і вам все пропонують — їжте, а якщо скажуть, що це  ідоложертовне — не їжте, щоб не спокушати ближнього.

Мене вразило благородство отців із розповіді у древньому патерику, які прийшли до одного боголюбця. Вони не вкушали мʾяса. Але чоловік їх радісно прийняв і все, що у нього було, він виклав на стіл. Там було навіть мʾясо. І авва з учнями, щоб не образити  його і навіть не засмутити, смиренно і з внутрішніми самодокорами їли все. Але коли гостинний господар звернувся до авви зі словами: “Авво, візьми цей шматок мʾяса, він кращий”, то той його запитав: “А це мʾясо? Ми думали, що їмо овочі. Ні, ми мʾяса не їмо”. Уявляєте, яка делікатність, яке душевне благородство?! Ми б уже побачили в  цьому вчинку лицемірство, розумієте? Але тут і близько такого не було. Нам грішно навіть припускати таке. Тут можна тільки подивуватись тонкості людської душі — вони не хотіли образити! Але водночас отці дали й повчання — вони мʾяса не їдять. Наступного разу цей чоловік ніколи не дасть їм мʾяса. Такий підхід до посту, звичайно, вражає.

Ще хочу навести приклад, про який розповів преподобний Силуан Афонський. “Якось я приготував їжу, – говорить він, – і нагодував свого батька скоромною їжею. Мʾясо зварив, а це був пісний день. Батько, який був глибоко релігійною людиною, зʾїв, нічого не сказавши. Тільки через роки він нагадав про цей випадок: “А памʾятаєш, – каже, – коли був пісний день, а ти мене нагодував м’ясом? Я його як стервʾятину їв”. І старець Силуан підсумовує: “Яке благородство було в батька! Яка витримка!” Так, він і його не хотів образити, бо ж син начебто і старався. Батько оцінив його працю, адже син хотів йому догодити. Батько, в силу своєї глибокої віри, благородства, дуже мудро вчинив, що не зробив зауваження, але тільки з роками сказав про це, коли вже ні в кого нічого, так би мовити, не заболить, ніхто не образиться і зможе обʾєктивно оцінити те, що сталося. Які цікаві підходи! Не для кожного нашого сучасника, думаю, це буде зрозуміло. 

— Так можуть поводитись тільки високодуховні люди.

— Так, тільки високодуховні люди. Та в цьому ми можемо знайти і якусь поблажливість для виправдання своєї слабкості. От бачите, – може сказати хтось, – і старці їли мʾясо, коли були в гостях. Для того, щоб так чинити, треба прийти в їхню міру духовного життя. Тобто, до того часу, поки ми не прийдемо в їхню міру, не досягнемо їхнього рівня, ми навіть не маємо права приміряти на себе ці ситуації.

Тепер конкретно, те, що вже стосується нас, сучасних християн. Ми приходимо, приміром,  у гості. Ми можемо не говорити нічого, а просто їсти тільки пісне. Один архієрей розповідав про такий випадок зі свого життя. Він був на високому прийомі, де сидів поряд із генералом. Це був час Великого Посту. Для того, щоб не звертати на себе увагу, він вкушав рибку, ще щось там. “І, – каже, – дивлюсь — генерал їсть тільки овочі та фрукти. Як я собі докоряв після того прийому! От він – навіть не у священному сані, а показав приклад того, як треба тримати піст”. Розумієте? Так що тут ці речі треба, так би мовити, відчувати. З одного боку, щоб нікого не образити, з іншого боку — щоб не подати прикладу того, що ти порушуєш піст. Бо ж коли вже мирська людина — генерал — турбувався про це, то тим паче слід про це дбати священнослужителю. Звісно, про це слід памʾятати кожному християнину. Адже знають, що прийшов християнин. А, можливо, його випробовують: а цікаво, чи буде він вкушати ковбаску чи не буде?

Адже люди можуть із радістю вас приймати, вдавати, що нічого не помічають, але насправді — усе фіксують, а потім можуть осуджувати. Тому нам дуже важливо завжди це усвідомлювати. Не для того, щоб видатись такими благочестивими. Ні. А для того, щоб вони знали, що ми маємо правила і дотримуємось їх. Якщо ми переконані в цих правилах, то й зобовʾязані їх дотримуватись і виконувати. Але бувають дуже тонкі ситуації, у яких люди чинять нестандартно. Для того, щоб так поводитись, необхідно мати внутрішню, духовну, культуру, розсудливе й правильне ставлення до того, що відбувається.

— Владико, підсумовуючи нашу розмову, які б Ви дали поради чи настанови нашим читачам не лише на Великий Піст, а взагалі — щодо дотримання  пісних днів та всіх коротких і довготривалих постів, які існують у традиції Православної Церкви?

— Хочу побажати, щоб наше тіло не взяло верх над нашою душею. Щоб ми підтримували таку форму душі й тіла, у якій вони б гармонійно взаємодіяли і допомагали одне одному зберегти в єдиній особі Божу людину. Щоб ми у своєму правильному християнському житті виявляли образ і подобу Божі. Піст — це частинка більш змістовного поняття “утримання”. Утримання — як міра в усьому. Міра в підходах до будь-яких потреб нашого життя. Утримання — як загальне правило, яким має користуватись кожна розумна людина для того, щоб змістовно побудувати своє життя і відкрити можливості для реалізації тих дарів і здібностей, якими наділив її Бог. Хочу побажати, щоб ми цінували звичаї і традиції нашої Святої Православної Церкви, перевірені досвідом святих людей і освячені Божественною благодаттю. Вони є унікальними правилами на все життя. Дотримання цих правил, повага до традицій нашої Церкви забезпечує перебування в Церкві, як у скарбниці благодаті Божої, якою християнин здатний себе духовно збагачувати і наповнювати, щоб стати досконалою, освяченою людиною гідною вічного життя.

 

Бесіду вела  Алла Сірант

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *