Ієрарх Елладської Церкви: «Поспішне вирішення українського питання нас скомпрометує. Патріарх Варфоломій не є безпомильним»

Напередодні обговорення українського церковного питання на Соборі Ієрархії Елладської Православної Церкви, що триває з 8 по 11 жовтня 2019 року, митрополит Нової Смірни Симеон звернувся з листом до Архієпископа Афінського і всієї Еллади Ієроніма і всіх архієреїв. В листі владика Симеон застерігає Собор Ієрархії від поспішних рішень по українському церковному питанню.

Нижче приводимо переклад листа з грецької мови, який опублікований 9 жовтня 2019 року грецьким агентством церковних новин «Ромфея».

«Ваше Блаженство, Високопреосвященні співбрати та члени Собору!

Я відчув необхідність, а якщо точніше – то обов’язок, як єпископ Церкви та смиренний член чесного тіла нашої Ієрархії звернутися до Вашої любові у зв’язку з сьогоднішнім відкриттям чергового зібрання Ієрархії.

Причиною є інформація, що була написана, а також і не спростована, що має постати перед ієрархією і т. зв. «українське» питання, котре хоча і не було включене до денного порядку роботи Ієрархії, який було складено Постійним Священним Синодом минулого періоду та нам, як це і передбачається, вчасно розісланий.

Щодо такого серйозного та делікатного питання вирішив звернутися до Вас на Соборі, тому що вважаю, що священне зібрання єпископів Церкви перш за все та головним чином є саме тим місцем, де мають розглядатися та обговорюватися питання такого порядку.

1. Перше, що я хочу представити Вашій любові – це глибока печаль та велике занепокоєння, що охоплюють мою душу щодо ситуації, яка склалася у святій Православній нашій Церкві.

Багаточисельна братська Руська Церква та Першопрестольна Константинопольська Церква, наш Вселенський Патріархат, знаходяться в небаченому до цих пір протистоянні у зв’язку з наданням української автокефалії.

Москва перервала церковно-євхаристичне спілкування із Вселенським Патріархатом та вчиняє дії, що розхитують церковну єдність та повагу стосовно церковної відповідальності Вселенського Патріархату та місцевих його пастирів, єпископів та пресвітерів.

Дана ситуація, хоч і не є розколом в лоні нашої Православної Церкви, однак відкриває широко двері, що ведуть до розколу. І інші Православні Церкви, древні Патріархати та автокефальні Церкви або висловили свій протест щодо посталої проблеми, або зайняли очікувальну позицію.

Мене глибоко турбує вся ця ситуація. В сукупності це все нас компрометує як Православну Церкву в очах інославних християн та всього світу.

Етнофілетичні критерії, як видно, будуть домінувати у виборах всіх. І небезпека створення двох «блоків» грекомовних та слов’яномовних, що непомітно роками розвивалася в міжправославних наших церковних відносинах, є видимою навіть неозброєним оком.

2. Я не маю бажання приступати до історичного та канонічного розгляду питання щодо належності Київської Митрополії і, відповідно, надання автокефалії.

Різне розуміння історичних джерел, тлумачення священних канонів таким способом, щоб підтримувати вже сформовані думки або цілі, і вибіркове використання церковних прецедентів безпосередньо зацікавленими та всіма тими, хто мають відношення до цього питання, привели до великої плутанини навколо цієї теми. Хоча я є традиціоналістом за способом мислення, відчуваю необхідність наголосити, що ми не живемо в IV або V столітті.

Церковні структури вже не є тими, що були сформовані колись навколо Середземноморського басейну та трохи далі.  Цілі материки відкриті з тих пір. Церква розширилася по всьому світу. І перед нею вже не стоїть іудаїзм та язичництво. Навколо нас відбулись і продовжують відбуватися світові зміни. Хіба ми маємо право все це ігнорувати?

3. Тим не менше, дозвольте мені зазначити в загальному на цю тему наступне:

а) українська автокефалія та умови, за котрих вона була надана, не мають нічого подібного з іншими автокефаліями, що були надані раніше Вселенським нашим Патріархатом. Попередні автокефалії були надані на прохання канонічних Помісних Церков нових країн, підтримані в багатьох випадках і носіями мирської влади.

б) поспішне визнання  (без принесення покаяння) розкольників, а також так званих «самосвятів», ігноруючи канонічну місцеву Церкву, а також і Московський Патріархат, яким були засуджені розкольники, і надання автокефалії новій церковній структурі породжує логічні питання та викликає незгоду. Не помічається, нажаль, той факт, що одночасно в одному місті маємо двох Київських Митрополитів і дві паралельні місцеві Церкви. І Київ, і Україна, врешті-решт, не знаходиться в  діаспорі, а є єдиною національною цілісністю.

в) Христова Церква живе в цьому світі і крокує через історію. Таким чином, природньо, що на її життя впливають соціальні та різноманітні інші зміни.  Це стосується всіх Помісних Церков. Українську Церкву це стосувалося в минулому набагато більше, як нам говорить історія. Як бачимо, цей феномен продовжує існувати і сьогодні. Україна є  місцем, де перетинаються геополітичні інтереси Сходу та Заходу. І ставиться питання: хіба надання автокефалії прагнули Сполучені Штати Америки і саме тому після її надання неодноразово висловлювали своє задоволення? А реакція Руської Церкви носить лише церковний характер чи виражає намагання Москви тримати під своїм впливом Україну, як це було до недавнього часу? Хіба можна уявити, щоб ми, як відповідальні пастирі Церкви, які передусім маємо боротися за єдність Христової Церкви, ставали союзниками чи підігрували  планам чи боротьбі сильних світу цього?

4.  Дехто говорить, що надання автокефалії мало б сприяти подоланню розколів, церковній єдності православних та церковному примиренню в Україні. Однак, як показує дійсність, цього не було досягнуто.

Ми спостерігали, особливо коли при владі був колишній президент Порошенко, гоніння на віруючих та захоплення храмів, що належали парафіям Церкви Митрополита Онуфрія.

Була здійснена також спроба через закон змінити назву Церкви, що в судовому порядку було відхилено. Разом із тим нова церковна структура, що отримала автокефалію, розділилася.

«Почесний Патріарх» Філарет покинув її разом з декількома єпископами, кидаючи (він та його єпископи) тяжкі звинувачення проти всіх.

5. Тепер повертаюся до нас. На мою  смиренну думку, визнання  чи невизнання нової автокефалії не є виключною компетенцією ні Глави, ані Постійного Священного Синоду, але Священного Собору Ієрархії. Наша Церква має не патріарший, а синодальний устрій. Пункт 4 нашого Статуту є більш, ніж чітким. Питання це є надто серйозним. Минулий Постійний Священний Синод, якби вважав, що це необхідно розглянути, мав би включити це до порядку денного даного чергового Зібрання (Собору). Тому я думаю, що по згаданій темі, якщо Собор Ієрархії вирішить це розглянути, має бути скликана позачергово Ієрархія. Має бути визначений доповідач, один або більше. Також Ієрархи мають бути ознайомлені з даними офіційними документами, а також із змістом контактів Блаженнішого (Архієпископа Ієроніма) навколо цієї теми.

Поспішне вирішення цього питання, зроблене «на коліні», нас скомпрометує та втягне нашу Церкву в перипетії. Помилково думати, що такого типу рішення даної теми буде слугувати підтримкою для Вселенського Патріархату.

6. Необхідно понизити тон всім з усіх сторін. І звичайно тим, які спішать письмово викласти свої точки зору. Страсть затьмарює розум і агресія проти іншого травмує любов у Христі. Церква – це є спілкування любові. Як християни ми «маємо любити один одного» ( 1 Іоан. 4, 11). Росіяни, серби, румуни, греки, європейці, азіати, африканці, американці, всі ми цінними членами святого Христового Тіла, «яким є Церква» (Кол. 1, 24). Якщо ми вважаємо, що маємо обов’язок захистити будь-що, то ми це маємо робити наскільки можливо «безстрастно».  «Рабу Господньому не личить сваритися, але бути привітним до всіх» (2 Тим. 2, 24).

Церква нам не належить. Ми належимо до Церкви благодаттю Господньою. Господь Ісус Христос є її Главою, а не ми; яким би не було наше служіння, яке ми звершуємо в Церкві по Божій до нас поблажливості. Любов та піклування Господа про Свою Церкву є незрівнянно більшою за нашу. Тому, крім того, що ми мусимо робити, як «непотрібні» раби (Лк. 17,10) молимося щиро до Нього, щоб укріпив Свою Церкву та просвітив нас, своїх рабів, думати правильно і належним чином виконувати наші обов’язки перед спільною Матір’ю всіх нас – Божою Церквою.

7. Хочу вірити, що Всесвятіший Вселенський Патріарх Варфоломій, церковний муж особливих дарувань – однак не непомильний! – з глибоким відчуттям відповідальності, яке його вирізняє в тому служінні, яке йому довірив Бог, та великою любов’ю, що має до Церкви, зробить все можливе, щоб Православна наша Церква вийшла з безвиході, в яку як видно буда введена.

Моє смирення в ім’я пошани, почесті, великої во Христі любові, що має до його шанованої особи (ті відчуття, про які він сам знає) колінопреклонно просить його про це.

Ваше Блаженство, Високопреосвященніші браття!

Якщо вирішення українського питання не буде конструктивним, то воно може  завдати болючу рану єдності нашої Православної Церкви. Хтось сказав, очевидно з перебільшенням, що нам це нагадує  1054 рік!

Зі смиренням прошу вас не спішити приймати рішення. Було б добре таким проблемам запобігати, інакше коли вони постають, то їх вирішення і легким не буває і потрібен час для цього. Прошу особливо Блаженнішого [Архієпископа Ієроніма], щоб він використав будь-яку ініціативу, яку він вважає корисною для мирного вирішення проблеми. В цьому йому допоможе, між іншим, смиренна розсудливість, що вирізняє його, та його м’який характер.

Але перед усім, частіше і гарячіше будемо возносити наші молитви «за благий стан святих Божих Церков та єднання усіх».

Смиренний у Христі брат

† митрополит Нової Смірни Симеон»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *