Догмат про іконошанування, як запорука нашого спасіння

У свідомості Церкви домобудівництво спасіння органічно пов’язане з іконою.

Тому і вчення про ікону є не чимось відокремленим, але випливає із вчення про спасіння, будучи його невід’ємною частиною.

 У 4-му столітті у зв’язку з тим, що Церква отримала право легального існування в Римській імперії, змінився й характер церковного мистецтва. Для більш доступного засвоєння вчення Церкви з’явилася потреба конкретнішого та зрозумілшого його образного вираження. Саме тому в IV і V століттях з’являються великі монументальні розписи, які містять у собі догматичні відповіді на єресі, що існували в тогочасному світі.

Наприклад, у відповідь на єресь аріанства, засуджену I Вселенським Собором (325 р), на іконі Спасителя починають писати грецькі літери “альфа” та “омега” (Одкр. 22, 13), які вказують на єдиносущну природу Іісуса Христа з Богом Отцем. Після засудження єретика Несторія Ефеським Собором 431 р. та урочистого проголошення істини Богоматеринства з’являється зображення Божої Матері на троні з Богомладенцем. По закінченні іконоборницького періоду особливого поширення набуває образ Спаса Еммануїла як свідчення про Боговтілення.

Також з’являється багато ікон, які показують спадкоємність Нового Завіту від Старого. Зокрема, вони вказують на виконання старозавітних прообразів у Новому Завіті та розкривають їх прямий сенс. Образ, явлений у старозавітному символі, через втілення стає реальністю, яка є образом слави Божої, образом “висоти смирення Бога Слова”. Сам сюжет зображення Іісуса Христа є свідченням Його пришестя і життя у плоті, кенозису Божества, Його смирення, приниження. А те, як зображують це смирення, як його передають, відображає славу Божу.

У догматичному становленні вчення про шанування ікон особливе місце мають постанови 7-го Вселенського Собору, який відкинув пропозицію шанувати ікони нарівні зі священними сосудами, і встановив шанування ікон нарівні з Хрестом і Євангелієм.

Собор постановив, що Церква бачить в іконі не просто мистецтво, що служить для ілюстрації Святого Письма, але повну йому відповідність, а, отже, дає іконі те ж, що і Святому Письму, ‒ догматичне, літургійне і виховне значення. Як слово Святого Письма є образом, так і образ є теж словом. Інакше кажучи, ікона містить і проповідує ту ж істину, що і Євангеліє, а, отже, так само, як і Євангеліє, заснована на точних, конкретних даних, а ніяк не на вигадках, бо інакше вона не могла б ні роз’яснювати Євангеліє, ні відповідати йому.

Догматичне вчення Церкви про ікону у стислій формі викладено в кондаку Чину Торжества Православ’я: “Неописанное Слово Отчее из Тебе, Богородице, описася воплощаем, и оскверншийся образ в древнее вообразив. Божественною добротою смеси; но исповедующе спасение, делом и словом сие воображаем”.

Перша частина кондака розкриває зв’язок ікони з христологічним догматом і обґрунтовує Боговтілення. Наступна його частина розкриває зміст Боговтілення, виконання задуму Божого про людину, а, отже, про світ. Обидві ці частини кондака є, по суті, повторенням святоотцівської формули: “Бог став Людиною, щоб людина стала богом”. Остання частина кондака є відповіддю людини Богу, наше визнання спасительної істини Боговтілення, її прийняття людиною та участь в ній.

Характерною рисою кондака є те, що він звернений не до Святої Трійці, а до Божої Матері, тобто є літургійним та молитовним виразом догматичного вчення про Боговтілення.

За тлумаченням святих отців, підстава для зображення Боголюдини Іісуса Христа випливає саме з можливості зображувати Божу Матір. “Оскільки Христос, – говорить св. Феодор Студит († 829), – народився від описаної Матері, звичайно, Він має зображення, відповідне материнському образу” (Спростування 3, гл. 2, 3). Отже, якщо Син Божий став Людиною, то Його і слід зображуватити як людину. Ця думка червоною ниткою проходить у всіх апологетів іконошанування. “Чому ми не описуємо Отця Господа Іісуса Христа? Тому що ми не бачили Його … А якби ми побачили й пізнали Його, так само як і Сина Його, то постаралися б описати і живописно зобразити і Його (Отця)” – кажуть отці цього 7-го Собору.

Зображуючи Спасителя, ми не зображуємо ні Його божественну, ні Його людську природу, а Його Іпостась, у якій обидві ці природи незбагненно поєднуються, бо “сутність не має самостійного буття, але вбачається в особистостях” (Св. Іоанн Дамаскін).

Оскільки ікона є образом, то вона не може бути єдиносущною першообразу, інакше вона була б не зображенням, а самим зображуваним, мала б із ним одну природу.

Ікона як раз тим і відрізняється від свого прототипу, що має іншу, відмінну від нього природу. В цьому і є суттєва різниця між православними й

іконоборцями. Останні вважали, що образ має з першообразом одну природу. Православні заперечували ототожнення ікони з тим, кого на ній зображено.

Св. Патріарх Никифор († 846), вказавши на різницю, яка існує між іконою та її прототипом, каже: “ті ж, які цієї відмінності не приймають, справедливо називаються ідолопоклонниками”, “бо інше є зображенням, інше те, що зображується”, як каже св. Іоанн Дамаскін.

Православні підкреслювали, що згідно роздуму преподобного Іоанна Дамаскіна, на іконі Христа відображається Христос, так само як і на іконі святого відображається святий.

Отже, Бог Слово, друга Іпостась Святої Трійці, невимовний ні словом, ні образом, сприймає людську природу, народжується від Діви Богородиці, залишаючись досконалим Богом, стає досконалою Людиною – видимим, відчутним, тобто описуваним. Таким чином, сам факт існування ікони ґрунтується на Боговтіленні. Непорушність Боговтілення підтверджує і доводить ікона. Варто пам’ятати, що ікона є зображенням не тлінної, а зміненої, просвітленої божественним світлом плоті. Це Краса і Слава, передані матеріальними засобами і видимі в іконі тілесними очима.

Тому в очах Церкви заперечення ікони Христа є запереченням істинності й непохитності самого Його втілення, а, отже, запереченням всього домобудівництва Божого і нашого спасіння. Захищаючи ікони в період іконоборництва, Церква боролася за основи християнської віри, за видиме свідчення Боговтілення, як фундамент нашого спасіння. “Я бачив людський образ Бога, і врятована моя душа”, – говорить преподобний Іоанн Дамаскін. Таке розуміння ікони пояснює ту безкомпромісність і непохитність, із якою захисники ікон йшли на тортури й мученицьку смерть. Шануючи ікону, ми шануємо Самого Бога, тому що, за словами святих отців, “честь яку воздають образу, восходить до першообразу». Тому, виступаючи проти шанування ікон, людина виступає проти Богошанування.

Отже, зображуючи Іпостась втіленого Бога Слова, ікона свідчить про непохитність і повноту втілення Іісуса Христа. З іншого боку, ми сповідуємо цією іконою, що зображений на ній “Син Людський” є воістину Бог. Іншими словами, в іконі передається здійснення святоотцівської формули: “Бог став Людиною, щоб людина стала богом”.

 

Протоієрей Тарасій Забудько

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *