День пам’яті ігумена Никона (Воробйова)

7 вересня – день пам’яті мудрого старця ХХ сторіччя, одного з великих учителів покаяння останніх часів – ігумена Никона (Воробйова). «Народ в своем подавляющем большинстве совершенно не знает христианства и ищет не пути спасения, не вечной жизни, а тех, кто бы помог ему что-то «сделать», чтобы сразу избавиться от той излишней скорби». – Так характеризував стаждалець за віру й мудрий духівник православну більшість людей, що відвідувала храми у ХХ сторіччі.

Книга листів ігумена Никона «Нам оставлено покаяние» та його настанови є неоціненним скарбом для православних християн нашого часу, посібником у духовному житті.

Николай Николайович Воробйов, пізніше ігумен Никон, народився в 1894 році в селі Мікшино Бєжецької волості Тверської губернії, в простій селянській родині, в якій було шестеро дітей.

В 1914 році закінчив реальне училище. Заняття з Закону Божого, що проводилися дуже недбало й схоластично, відштовхнули його від Православְ’я, Николай був далеким від церковності. Освічені люди того часу стверджували, що Бога немає, але Николай з дитинства полум’янів ідеєю знайти сенс людського життя. Для того, щоб осягнути популярні на той час філософські теорії, він серйозно вивчає філософію, самостійно опановує німецьку та французьку мови. Напередодні 1917 року він вступає до знаменитого Психоневрологічного інституту в Петрограді – найперший і  передовий легендарний психологічний науково-дослідницький заклад. Однак невдовзі розчаровується у світській освіті, розуміючи, що «потрібно не у філософії та науці шукати те, що загубив, а увірувати й будувати своє життя по вірі”. “Я був колись настільки наївний, що хотів пізнати душу, вивчаючи курси психології. Скільки дурниць робиш у молодості, коли в тебе немає керівника. Ось де я був дійсно ніби в лісі”,  – згадує про той період духовних пошуків ігумен Никон. Молодий психолог пройшов (ніби в наші часи) практики буддизму, йоги, індуізму. І Господь вернув його до віри отців, почувши його волання: “Господи, якщо Ти є, відкрийся мені. Я шукаю тебе не заради якихось земних корисних цілей. Мені потрібне тільки одне: є Ти, чи немає Тебе?».  “Бог відкрився мені тоді. Бог є Дух, Любов», –  писав про той період майбутній подвижник. «Я вигукнув тоді, – розповідав він, – Господи, нехай зі мною буде що завгодно, які завгодно скорботи, муки, тільки не позбав мене майбутнього життя… влаштуй так, щоб мені наслідувати Царство Боже». І тоді юнак почув звук великого дзвону, а це була третя година ночі, й згадав він слова духовних людей, які казали, що Господь таким чином дає відчути спілкування з Небом.

Юнак самостійно почав займатися вивченням православного богослов’я та подвижництва.

З 1917 року до закриття в 1919 році Николай навчається в Московській духовній академії, де сближується з оточенням отця Павла Флоренського й опановує релігійну філософію, вивчає теоретичне обгрунтування своєї віри, вбирає пов’язані з нею життєві історії.

В 1919-1925 роках проживає у селищі Сосновиці Тверської губернії, де викладає у школі математику, але звільняється через свою відмову викладати на Пасху. Пізніше переїжджає до Москви й прислуговує псаломщиком. У 1930 році Николай прийняв монашество з ім’ям Никон, через рік –  сан ієродиякона, а незабаром – сан ієромонаха.

В 1933 році його заарештовують і відправляють у заслання на п’ять років до сибірських концтаборів, у Комсомольск-на-Амурі.

Після відкриття архівів КДБ, що описують допити ув’язнених, ми бачимо мужність і стійкість сповідника віри.

У своїх щоденниках ігумен Никон писав: «Як важко в тюрьмі зі шпаною! Але в пеклі з бісами буде в мільйони разів важче. Терпіти не унивати, не впадати у відчай». Пізніше, згадуючи жахіття таборів, після читання книги А. І. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» священник запитував: «Де він сидів?! Або він не міг про це написати правду, або це якийсь курорт». «Наше покоління було буквально перегноєм для майбутніх родів. Нащадки наші не зможуть ніколи зрозуміти, що ми пережили», – писав він на схилі життя.

Після звільнення ієромонах Никон працював у  місті Вишній Волочок помічником лікаря, сім’ї якого він був прислужником у всьому: хатній роботі, копанні землі, догляді за садом, його використовували навіть для прання білизни.

Бачачи життя ієромонаха та часто спілкуючись із ним, жінка та сестра лікаря прийшли від атеїзму до віри й монашества.

Під час Другої світової війни Руській Православній Церкві повертали храми; з’явилася можливість повернутися до священнослужіння. В 1944 році ієромонах Никон призначається настоятелем Благовіщенської церкви міста Козельська, де служить до 1948 року. Але яскравий проповідник, відданий своїй справі священник, не задовільняє владу й постійно переводиться з приходу на прихід: місто Бєлєв, Тула, невдовзі – місто Єфремів, далі – у Смоленськ, а потім – у місто Гжатськ Смоленської області, де він і служив до самої своєї смерті.

Ієромонах Никон писав, що там йому довелося пережити початкову стадію смирення.

Грошей отець Никон взагалі ніколи не мав, тому що роздавав їх. Ніколи не надавав ваги речам, тобто завжди був противником усіляких роскошів, красивості, м’якості й т. п., тому що вбачав у цьому паростки марнославства та самолюбства. На приходах він намагався вчити людей справжній вірі, а не «відціджуванню комарів». Звертав увагу не стільки на те, скільки постили перед Причастям, а на важкі гріхи: крадіжки, бріхні, обмови, ненависть, лукавство, нечистоту (ділом, словом, думками), заздрість, жадобу й т. п. Особливо звертав увагу на гріхи сповідників, вчинених проти інших людей. Тому не всім одразу дозволяв причащатися, а лише після виправлення та виконання єпитимії. Не потурав артистизму чи вишуканості під час Богослужіння. «Артистам» співакам і чтецям робив зауваження, наголошуючи, «якщо піснеспіви не зосереджують розум, не допомагають молитися, то це тільки гра «вітхих» почуттів, плоті й крові». Також ігумен Никон не дозволяв виконувати треби поспіхом, абияк, вважав, що бажання сподобатися народу, догоджати його слабкостям перетворює священника на артиста, фарисея, відкинутого від Бога, а народ робить язичником, що дивиться тільки на зовнішність і забуває Христа.

Постійне очікування арешту, життя в аскезі, старий одяг, алюмінієвий посуд, декілька книг, важка фізична праця для хворого, в минулому в’язня, – ось його буденність. «Мене тут дуже полюбили блохи, воші та комарі», – пише подвижник, з терпінням переносячи всі нестатки та не дозволяючи собі без крайньої потреби користуватися допомогою ближнього, вважаючи це недостойним, грішним. Ігумен Никон був дуже простим у спілкуванні, суворим до себе, ніколи не жалівся, не унивав, не був скорботним, був спокійним, зосередженим, з легкою посмішкою на устах. Майже до кінця життя був на ногах. З останніх сил заповідував оточуючим берегти віру усяким виконанням заповідей і покаянням, уникати суєти, що зовсім спустошує душу та відводить її від Бога, наставляв користуватися творіннями святителя Ігнатія (Брянчанінова).

Світло молитви, гаряча проповідь, служіння зі страхом Божим старця-подвижника скінчилися 7 вересня 1963 року. Після довготривалої важкої хвороби ігумен Никон відійшов до Господа, його поховали у місті Гжатську.

Духовні настанови та досвід залишилися у листах ігумена Никона. А на могилі старця написані слова з його настанов:

« Прошу жаліти та любіти один одного!».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *