Чи забороняє Біблія шанування ікон?

 Не можна уявити православного храму без ікон, та й у домі кожної православної людини є ікони Христа Спасителя, Богородиці й інших святих. Ми з благоговінням цілуємо ці святі зображення і саме перед ними найчастіше звершуємо свої молитви. Чому ми так робимо?

Тому що безмежно любимо нашого Господа Іісуса Христа й хочемо постійно бачити перед собою Його Святий Лик, а також лик Його Перечистої Матері Діви Марії, яка послужила великій таємниці Боговтілення. У нас є зображення найближчих Христових сподвижників – апостолів, бо ми пам’ятаємо, як вони потрудились у справі проповіді. Ми маємо ікони й тих святих, які жили для Господа і навіть віддали своє життя за Нього. Вони для нас рідні й близькі, тому ми їх просто не можемо не згадувати. Здавалося б, що все зрозуміло, але ні, є, на жаль, такі “віруючі” люди, які прямо називають ікони ідолами та вказують на те, що Біблія забороняє писати святі ікони, тим більше кланятись і цілувати їх. Хто ж ці люди? Це протестанти різних течій, серед яких віднедавна з’являються такі, що стали змінювати своє ставлення до святих ікон.

Звернемо увагу на ті місця з Біблії, на яких ґрунтуються “звинувачення войовничих” протестантів.

Перше, на що вони покликаються, це друга заповідь Закону Божого: “Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі зверху, ні що на землі внизу, чи під водою; не поклоняйся і не служи їм” (Ісх. 20, 4-6).

Людині, яка мислить серйозно, і так зрозуміло, про які зображення й кумири йдеться в заповіді. Проте, спочатку необхідно розібратись, що ж таке кумир чи ідол? Ідол, якого вшановували язичники, – це зображення придуманого неіснуючого божества, а не істинного Бога. Так розуміє цю заповідь і апостол Павло: “Знаю, говорить він, що ідол сам по собі ніщо” (1 Кор. 8, 4). А свята ікона зображує самого Господа нашого – істинного Бога, тому її в жодному разі не можна назвати ідолом, про неї в жодному разі не можна сказати “ніщо”. Справді, друга заповідь Закону Божого забороняє робити такі зображення, яким би люди поклонялися як Богу, проте ніхто й не вважає саму ікону Богом. Навпаки, на Сьомому Вселенському соборі (787 р.) було прийнято постанову про анафему (відлучення) не тільки тих, хто не шанує ікони, але й тих, хто боготворить їх. А власне самих зображень у Старозавітному храмі знаходилось чимало, наприклад, – небесних сил Херувимів. На це було повеління самого Бога Творця: “І зробив він (Соломон) у Святая Святих двох херувимів і покрив їх золотом” (2 Пар. 3, 10). “І зробив завісу…і зобразив на ній теж херувимів” (2 Пар. 3, 14) Щодо поклоніння та цілування ікон, то все просто – цілуємо, бо це рідні для нас обличчя і нічого тут соромитись. У кожного з нас є дорогі й цінні фотографії рідних людей. Я особисто бачив, як мама зі сльозами на очах цілувала й тулила до себе фото свого єдиного сина, який поїхав у далеку дорогу. Сам пророк і Боговидець Мойсей кланявся і цілував, вітаючи свого тестя (Бут. 23, 13). А святий пророк Давид кланявся Божому храму святому (Пс. 5, 70). Якщо християнин із благоговінням вклоняється і цілує ікону Христа, то він виказує Йому свою любов і пошану.

Наводячи такі цитати з Нового Завіту: “Бог є дух…” (Ін. 4, 24) та: “Бога ніхто не бачив ніколи..” (Ін. 1, 18) протестанти ніби й слушно зауважують нам: “як же можна Його зобразити?” Але той же апостол і євангеліст Іоанн Богослов ще раніше писав, що: “Слово стало плоттю” (Ін. 1, 14). І в Євангелії сам Господь говорить: “Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток немає, як бачите в Мене” (Лк. 24, 39) А висловлення: “Бога ніхто не бачив ніколи….”, має продовження: “…Єдинородного Сина, Який в лоні Отця, Він явив». Христос показав нам, яким є Наш Творець, показав Його любов і милосердя, і Сам є іконою (слово ікона з грецької – образ), тобто образом Бога Отця, про що й говорить нам апостол Павло в посланні до Колосян: “… Христос є образ Бога невидимого, народжений раніше за все творіння” (Кол. 1, 15).

Ми навіть у думках не маємо наміру зображувати неосяжну Божественну сутність на іконах, тільки пресвяте Його тіло, бо Христос жив тридцять три роки на землі і Його бачили тисячі людей. “І в Ньому перебуває вся повнота Божества тілесно” (1 Тим. 3, 9).

Останнім та досить поширеним “аргументом проти ікон” є те, що ікона – це нагадування про Бога для людей зі слабкою вірою, тих, хто тільки починає свій духовний шлях, а Богу треба поклонятися духом та істиною (Ін. 34, 23), бо Він усюди, тому ікони – зайві.

Так, звісно, можна поклонятися і без ікон. І ми це робимо, коли ікон немає поруч. “Але можна ж і харчуватись одним лише хлібом та водою. Навіщо шукаєш ще іншу їжу” – запитує святий Іоанн Дамаскін (676-749рр.) у своєму слові на захист ікон. І в тому є щира правда, що є різниця, коли молишся, стоячи перед білою стіною, і коли молишся перед іконою Спасителя із запаленою лампадою. Присутність ікони духовно збагачує нашу молитву, допомагає нам зосередитись.

А хто взагалі може похвалитись сильною вірою чи сказати, що вже досягнув якихось висот у духовному житті? Тільки той, кого розпирає гординя. А “Бог гордим противиться, смиренним дає свою благодать і дарує істинне знання” (Іак. 4, 6). Якщо ж буквально йти за зверх-раціональною логікою протестантів, то легко можна прийти і до відкидання взагалі всіх видимих проявів молитви – Бог же невидимий і всюдисущий Дух. Ось так можна проілюструвати такий підхід. Припустимо, що віруючий протестант став на молитву, преклонивши коліна і повернувшись лицем на схід. У нього відразу можна запитати – Перед ким стаєш? Відповідь очікувана – Перед Богом! – Добре – Тоді наступне запитання. – А чому ж повернувся лицем саме так, в цей бік? Що, з іншого боку Бога немає? Він же є всюди: і попереду, й позаду, і з боків. А якщо Він – всюди, то чи є сенс взагалі кудись повертатись? І чи можна тоді преклонитись перед Богом, коли Він і над нами, і під нами, Він всюди! Це тільки людину, яку бачиш візуально, можна вшанувати, поклонившись перед нею. А чи не взято цей жест із язичницьких церемоній поклоніння якомусь ідолу? Звичайно, це приклад того, як, використовуючи примітивний буквалізм, можна дійти до абсурду, але приблизно так виглядають потуги протестантів щодо критики святих ікон.

Схожу думку висловлював преподобний Іоанн Дамаскін у праці “Три слова проти тих, хто осуджує святі ікони”: “Якщо ти скажеш, що не приймаєш ікони, і що головне – молитись до Бога в думках і розумом, то я скажу тобі теж, тоді відкидай у такому випадку й усі видимі прояви молитви, відкидай поклони, світильники, і молитви можеш вголос не промовляти. По суті, Бог цього не потребує, а ти що, сам безтілесний, якщо відкидаєш видиме зображення? А я людина, яка живе в тілі, і тому бажаю мати видимий засіб у моєму спілкуванні з невидимим Богом Отцем”. Тому кожен справжній християнин завжди благоговійно й шанобливо молиться і буде молитись перед святими іконами, а заборони робити цe в Біблії нeмає зовсім.

 

Ієрей Феодор Кулініч

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *