10 листопада/28 жовтня – День пам’яті преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського

Преподобний Іов народився у 1551 році у Галичині, на Покутті, що лежить між Карпатами та Дністром, біля міста Коломиї.

Батьки його, побожні та христолюбиві люди, Іоанн та Агафія на прізвище Желізо назвали хлопчика Іоанном, на честь пророка та Предтечі Господнього Іоанна. Хлопчик з дитинства увібрав у себе дух батьківської побожності, щирості й любові до Бога та Православної Церкви. “Малий літами, але досконалий розумом”, як пише його біограф Досифей, хлопчик вже тоді відрізнявся від звичайних дітей своїми високими духовними прагненнями. Ніколи слово й діло, знання та вчинки не йшли в нього всупереч, але завжди була між ними повна відповідність. Тож і не дивно, що в душі, що прагнула до самітництва та пустельного подвижницького життя, любов до Бога переважила любов до батьків, й Іоанн вирішив залишити їх, щоб стати монахом – воїном Христовим.

У десять років хлопчик вирушає до найближчого Угорницького Спасо-Преображенського монастиря й просить ігумена прийняти його “послужити братії”. Смиренням та аскетичними подвигами Іоанн очищав і вдосконалював свою душу й тіло. Тому незабаром, як пише його біограф – ігумен за загальною згодою братії постриг його на дванадцятому році життя в монашество, давши йому ім’я Іов. “Не ім’ям тільки, – говорить про юного Іова описувач його житія Досифей, – але й самим ділом багатостраждальному вітхозавітному Іову блаженнійший отець наш Іов не тільки уподобився, але скажу краще, в усіх скорботах житія далеко перевершив. Тому що в того скорбота від скорботи, хвороба від хвороби народжувались попущенням Божим; цей же добровільно, за власним бажанням, томився, не жаліючи себе, при проходженні ступенів найжорстокішого подвижницького життя”. Проводячи рівноангельське життя і зростаючи в чеснотах, Іов дійшов повноліття – 30 років, тоді настоятель змусив смиренного інока задля святого обов’язку – послуху прийняти священницький сан. Сяючи світлом віри й побожності, Іов скоро став відомим у всій Галичині та Волині.

В той час для православної Західної Русі, за попущенням Божим, настало важке випробування. Король польський на Люблінському сеймі 1569 року присягав на хресті Господньму, що всім народам, об’єднаним під його владою, не буде кривди в його королівстві, а всім буде однаковий захист і один закон, справедливий для всіх. Але він та його шляхтичі порушили клятву й обманули довірливих. Віру Православну вони віддали на приниження, ганьбу та переслідування, називаючи її “холопською вірою”. Православні храми часто силоміць передавались уніатам і католикам, а іноді віддавались в оренду, і орендарі тільки за плату дозволяли відправу в церкві. Внаслідок таких насильств велика кількість української шляхти відцуралася свого народу, Православної віри й подалася за королівсько-панською ласкою до латинства.

Князь Костянтин Острозький очолив рух, спрямований на зміцнення Православ’я в боротьбі з войовничим католицизмом. Він бажав, щоб монастирі, що знаходяться в його володіннях, були розсадниками істинних представників православного монашества, і через це протиставити їх з одного боку протестантським общинам, з другого – католицьким монашеським орденам і, особливо, єзуїтському. Такому завданню князя Острозького відповідало життя преподобного Іова. Незабаром, після переходу до Дубенського монастиря, братія обирає Іова своїм ігуменом.

Двадцять років Преподобний був ігуменом і керівником духовного життя Дубенського монастиря. Тоді повстала на Україні так звана унія, що мала на меті поступове навернення православних до католицизму, незгідних з нею жорстоко переслідували в Україні, Литві й Білорусії, що належали тоді до Польської Речі Посполитої. Преподобний Іов у Дубенській обителі та її околицях своїм словом, прикладом, церковною просвітою у дусі чистої віри, видавництвом потрібних книг, написанням праць на захист Православної віри підтримував дух народної відданості Православнії вірі.

У XVI сторіччі у Західній Україні поширювалися різні протестантські погляди, що проповідували монотеїзм в іудейській формі і ставили Мойсейові книги вище Євангелія. Тому у книгах Преподобного знаходимо апологетичні тлумачення найважливіших догматів Православ’я – про Святу Трійцю, Божество Іісуса Христа, істинну Божественну та людську природу Його, про Пресвяту Богородицю, хрещення та все, що відкидалося єритиками.

Видання слов’янської Острозької Біблії, цієї величної пам’ятки просвіти XVI сторіччя, не обійшлося, зозуміло, без порад та благословення Преподобного.

Обороняючи Православ’я від іновірців, преподобний Іов насамперед дбайливо виконував також свої обов’язки настоятеля монастиря, дбав про зовнішнє та внутріщнє впорядкування його життя, встановив дотримання обителлю Судійського уставу. Сам Преподобний ревно виконував усі вимоги статуту, являючи собою взірець монашеського життя.

Слава Дубенського монастиря і широка відомість серед людей у 1604 році змушує Преподобного таємно покинути обитель і у вигляді простого монаха оселитися у монастирі, що тільки почав створюватися на Почаївській горі. Але й тут, відчувши у Преподобному велику духовну силу, братія зі слізними проханнями обирає преподобного Іова своїм першим ігуменом. Подвижник, який шукав усамітнення, знов став пастирем душ людських. Турботи матеріального характеру, боротьба з латинством і протестантизмом, боротьба за повернення чудотворної ікони Божої Матері, процеси на захист майна обителі з поважними особами, які виявляли вороже ставлення до Православ’я, відстоювання інтересів сусідніх монастирів, створення Почаївської друкарні, подальше видання віронастановчої й апологетичної літератури – все це до кінця свого життя ніс преподобний Іов – ігумен обителі Почаївської, сподіваючись лише на допомогу Божу. У 1628 році він приймає участь у діяннях Київського Собору під головуванням Іова Борецького. На ньому він був одним з найактивніших його учасників, які присягнули стояти твердо в Православній вірі і до цього спонукати весь народ православний.

У часи військових дій Богдана Хмельницького, преподобний Іов давав у себе в монастирі притулок тим, кого війна позбавила дому й засобів існування, надаючи їм духовну та матеріальну допомогу.

Був Преподобний миролюбивим, небагатослівним, своїми руками копав городи, ставки, садки, брав участь у будівництві гребель, і ніхто ніколи не бачив його бездіяльним. Заставши раз чоловіка, який крав монастирську пшеницю, Преподобний сам допоміг йому її винести, тільки нагадав злодію про заповіді Божі та Страшний Суд, чим пробудив в останнього глибоке каяття.

Внутрішнє життя православних святих найчастіше залишається таємницею, відомою тільки Господу. Про духовне життя преподобного Іова нам свідчить печера, до якої на на цілі дні і навіть тижні йшов для безперервних молитв святий ігумен. У ній і зараз можна помітити сліди, що утворилися в гірській породі від багаточисельних коліноприклонінь подвижника. А одного разу, як свідчить Досифей, незвичайне світло осяяло печеру Преподобного, і упродовж двох годин світло це освітлювало протилежний бік церкви.
Історично не відомо, коли преподобний Іов прийняв схиму, в якій йому було повернено ім’я Іоанн, в народному вшануванні він залишився назавжди з іменем святий Іов Почаївський.

Не дивлячись на безперервне піклування монастирем, на жорстокі подвижницькі труди і на весь, сповнений життєвих скорбот тягар, Преподобний прожив рівно сто років. 28 жовтня 1651 року, предрікши за тиждень час своєї кончини, преподобний Іов відслужив літургію і “воздав братии последнее целование”, безболісно та мирно відійшов до Гопода.

Та недовго тіло Преподобного перебувало в землі. Господь прославив Свого Угодника даром чудес і нетлінням мощей. Тепер мощі преподобного Іова спочивають у храмі, присвяченому його імені, поруч із печерою, де він ніс свої молитовні подвиги.

До святих мощей і зараз звідусіль пиходять, приїжджають прочани, щоб отримати і відчути благодать, яку преподобний Іов подає всім, хто звертається до нього в молитвах і вшановує його пам’ять.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *