22 березня / 4 квітня – пам’ять преподобносповідниці Софії Київської

Ігуменя Софія (Гриньова) народилася у 1873 р. у дворянській сім’ї. Батько Софії, закінчивши юридич­ний факультет Московського університету, працював у Тульському Окружному суді, потім у м. Більові Туль­ської губернії і рано помер. Осиротілих дітей помісти­ли у монастир, де ігуменею була мати Євгенія, колиш­ня гувернантка сім’ї Гриньових, яка дуже любила всю їхню родину. У своїх дитячих іграх Соня намагалася повторити побачене в монастирі. Зображуючи чин Богослужіння, «кадила», використовуючи прив’язані на нитках котушки, благословляла брата й сестру, а ті їй кланялися.

З Більова сім’я переїхала до Воронежа. Брат всту­пив до кадетського корпусу, а Соню мати відвезла до Москви в Олександрово-Мар’ївський інститут, а зго­дом – у Фундуклеївську гімназію у Києві. У її бабусі був маєток за 60 верст від Оптиної Пустині. Під час поїз­док до неї сім’я завжди відвідувала цю обитель. Соня дуже любила Оптину. Одного разу після богослужіння батюшка-старець, який здійснював Літургію, вийшов із хрестом і, повернувшись в бік Гриньових, попросив Соню підійти. Дівчинка приклалася до хреста, а прозо­рливий старець, погладивши її по голові, сказав: “Яка ігуменя буде!”.

Один схимник, що жив у лісі неподалік від Оптиної, зустрівшись якось із Гриньовими, вклонився Соні в ноги. Інший випадок стався на молотьбі хліба. До Соні з матір’ю підійшла селянка і сказала матері: «Ти її заміж не видавай, я сьогодні сон бачила: в іконо­стасі замість ікони Божої Матері була твоя дочка». Закінчивши гімназію, Соня вступила до Київської консерваторії на клас вокалу. Викладачі захоплюва­лися надзвичайною красою і силою її голосу, бачили в ній майбутню оперну співачку. Одного разу Соня гостювала в маєтку тітки в Калузькій губернії. Була дуже сувора зима. Соня вирушила до подруги, яка вечорами збирала сільських дівчат для бесіди. Міс­цевість була лісиста, водилося безліч голодних вов­ків. Коли вона йшла полем, до неї підбіг величезний вовк і зупинився перед нею. Широким хрестом вона перехрестила вовка і читала молитву. Поки читала, вовк стояв, ніби слухаючи, потім повільно відійшов і зник у яру. В ту мить Соня дала обітницю присвя­тити себе Богу. Її сестра згадує: «Майже перед са­мим закінченням консерваторії, коли сестрі було 22 роки, вона після уроку співу не побереглася. Потріб­но Було півгодини не виходити на морозне повітря. Але Соня одразу ж після уроку поспішила додому. По дорозі зустріла знайомих, весело з ними роз­мовляла. Прийшла додому радісна, розчервоніла від морозу. Але вже через два дні Соня захворіла дифтерійною ангіною, після якої зовсім втратила го­лос – 9 місяців сестра не могла говорити. Повернути їй голос було неможливо. З кожним днем їй ставало все гірше й гірше, а згодом їй стало зовсім погано. Лікарі припускали у неї туберкульоз горла і ради­ли послати її до Швейцарії. У повному відчаї вона поїхала в Калузьку губернію до подруги, яка на той час створила Свято-Троїцьку обитель і була в ній настоятелькою. Вранці прокинувшись, вона заговорила. Здоров’я стало швидко відновлюватися. Це одужання Софія сприйняла як милість Божу.

Схіігуменія Софія була духовним чадом преподобного Оптинського старця Варсонофія. Який у свій час не раз казав своїм чадам, що “Монашество – це блаженство, яке тільки можливе для людини на землі, вище цього блаженства немає нічого. І це тому, що монашество дає ключ до внутрішнього життя. Блаженство всередині нас, потрібно тільки відкрити його. Повне блаженство – на небі, в майбутньому житті, але найнижча сходинка його – на землі”.

Світ душі будь-якої людини – сокровенний і зазвичай скритий для сторонніх. Особливо – внутрішній світ монаха, – того, хто вибрав для себе служіння Єдиному Богу. Святитель Феофан пише про монаха наступне: “Один Бог і душа – ось монах… якщо він не такий, то він і не монах”. Тому монашеська ліра розкриває нам внутрішню, сокровенну частину людської душі, адже поезія не лукавить, говорить про головне. А для людини віруючої – це шлях до Неба, до Бога – Джерела всіх духовних прагнень. Тому поетичний альбом ігумені став своєрідним духовним літописом життя матінки Софії. Ось її вірш, ще зовсім юної послушниці, яка присвятила своє життя Богу:

Господу Иисусу Христу

Я предалась Тебе с восторгом умиленья,
Забыв в своей любви весь этот душный свет,
Забыв друзей, родных, былые впечатленья
И грезы юные первоначальных лет.

О светлый взор Христа божественно-прекрасный!
В лучах Твоей любви горит моя душа.
Я вся Твоя всегда и в горести, и в счастье,
Тебе принадлежу, души моей Звезда.

Так укрепи ж, Святый, во брани эти руки
И слабые персты Ты силою свяжи,
Чтоб бодро превозмочь земной юдоли муки
И тягостным путем бестрепетно пройти.

Мне сердце утверди на подвиги терпенья,
На бедное дитя Ты благостно глядя,
Потоки слез приняв в сердечном сокрушеньи,
Ты на грядущий труд меня благослови!

Якийсь час матінка Софія жила у Свято-Троїцькому монас­тирі, а потім разом із матінкою Катериною (Метцендорф) почала шукати інше місце. Вони вибра­ли Дугнінський завод, куди засилали з Калузької й сусідніх губерній колишніх арештантів, які відбули тюремне ув’язнення. На одній із гірських височин стояла покинута церква в ім’я Іоанна Милостивого. Вікна були вибиті, дах провалився, панувало пов­не запустіння.

Обитель “Відрада та втіха”

Усередині церкви знаходився образ Божої Матері «Відрада і Втіха». Саме ця ікона стала покровителькою їхньої обителі. Молода настоятелька жила твердою вірою в Бога, у Його допомогу і цю віру вміла передати сестрам. За короткий термін з’явилися кошти для повного ремонту церкви, спо­руди скромних монастирських будівель і дитячого притулку. Незабаром в обителі зібралося 150 чер­ниць.

Ігуменя Софія. 1905 р.

В обителі «Відрада і Втіха» Софія прожила 17 років.

У 1912 р. матінка поїхала до Петербурга у справах своєї обителі. Тоді в Синоді перебував Київський митрополит Флавіан, він шукав ігуменю для Покровського монастиря. Митрополит поба­чив розумну, мудру молоду ігуменю, яка своїми руками створила обитель, і зупинив свій вибір на ній. Київський Покровський жіночий монастир заснувала Велика княжна Олександра Пе­трівна, дружина брата російського імператора Олександра II у 1889 р.

Київський Покровський жіночий монастир. 1912 рік.
Київський Покровський жіночий монастир. Сучасний вигляд

Коли ігуменя Софія всту­пила на посаду настоятельки монастиря, на його території знаходилися дві хірургічні лікарні з домо­вими храмами, терапевтична лікарня з домовою церквою, аптека з безкоштовною видачею ліків, амбулаторна лікарня, яка приймала щодня 500 осіб. Терапевтична лікарня й амбулаторна лікарня носили ім’я імператора Миколи II і були побудова­ні на його кошти. Щорічно з державної скарбниці відпускалося 80 тисяч рублів на утримання медич­них і благодійних установ монастиря. У двокласній школі, яку було облаштовано при притулку, навчало­ся 66 дітей. При школі були майстерні: живопису, пошиття риз, пошиття білизни, квіткова, позолот­на, палітурна та черевична. Монастирські сестри навчали дівчаток рукодільному мистецтву.

Ігуменя Софія співпрацювала з духовними жур­налами, писала вірші, прозу, підписуючись І.С. З початком Першої світової війни монастирські лі­карні були перетворені на лазарет для хворих і по­ранених, який налічував 225 ліжок. Сестри обителі шили білизну для діючої армії, передавали в Ні­меччину для наших військовополонених засушені просфори і церковні свічки, сухарі з житнього хліба та інші пожертвування. Численні біженці отримува­ли притулок у готельних монастирських корпусах. Навесні 1919 р., з приходом до влади в Києві біль­шовиків, усе монастирське майно було націоналі­зовано. Обитель ще кілька років протрималася під видом трудової артілі. В лютому 1923 р. ігуменю Софію було відсторонено від управління обителлю і вона оселилася в передмісті Києва в Ірпені з декількома черницями. Незабаром почалися арешти й переслі­дування. У 1924 р. ігуменю Софію заарештували на 6 тижнів, у 1928 р. наступний арешт – на 7 тижнів. У жовтні 1931 р. матінку було заарештовано втретє, через рік її звільнили, але без пра­ва повернення упродовж 3 років на колишнє міс­це проживання.

Останні дні її життя пройшли в с. Покрово Московської області. Відомо, що ігуменя Софія була пострижена в схиму, але хто й коли зро­бив постриг – назавжди залишилося таємницею. Померла матінка Софія в квітні 1941 р.

У серпні 1989 р. ігуменю Софію Гриньову було посмертно реабілітовано. У найважчих обставинах вона показувала дивовижний приклад відданості волі Божій, материнської ніжності до сестер, благородної по­ваги до гонителів.

25 серпня 2012 р. рішенням Свя­щенного Синоду Української Православної Церкви Софію Гриньову було долучено до лику місцевошанованих святих сповідників Київської єпархії.

21.10.2012 р. Чин прославлення Софії Гриньової

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *